Такахами Кьосі, Танеди Сантоки, Одзакі Хосая.... Всесвіт. 2004, № 11–12

Богдана Матіяш ・ Березень 2005

В останньому минулорічному «Всесвіті», хоч як це прикро, майже нічого читати. Розчаровує брак цікавих матеріялів і поліграфія: принаймні в тому числі, яке потрапило мені до рук, перші десять сторінок читати просто неможливо – вони надруковані нібито «двічі»: рядки накладаються один на одний. Тому вимушено доводиться позбавити себе знайомства з японською поезією початку ХХ століття, хоча рубрика, в якій її вміщено, має назву «З японської поезії ХІХ–ХХ ст.». Сподіваюся, в інших примірниках «Всесвіту» читач таки зможе прочитати тексти Такахами Кьосі, Танеди Сантоки, Одзакі Хосая, Іїди Дакону та Накасуки Іпекіро, а відтак ознайомитися з есеєм про самурайську етику «Бусідо – душа Японії» японського автора Інадзе Нітобе.

Наступні декілька текстів нагадали мені радянську періодику з її традиційними оглядовими рубриками відносин СССР та інших країн світу, питань спорту, освіти тощо, яким, вочевидь, не місце в літературно-мистецькому часописі. Однак назва нічого не змінює: риторика все одно якась совєтська. Геть нецікаво читати матеріял Юрія Костенка «Українсько-японські відносини сьогодні» – особливо пасажі про «експортно-імпортні операції з продукцією кольорової та чорної металургії», товарну структуру тощо. Тексти Одзі Курокави «Чи була історія Росії та СРСР історією України» й Віктора Оліфірова «Хай завжди буде сонце!» скидаються на замітки до стіннівки. Дещо цікавішою видається інтернет-розмова з Людмилою Скирдою «Секрет японського дива – це дух японської нації», а ось «Японія очима українця» – цього разу Олександр Бондар оповідає про спорт у Японії – не вельми вражає. По тому маємо на одну сторіночку розмову про ікебану, а відтак – нарешті! – доходимо до сучасної японської прози: це повість Банани Йошімото «Цуґумі» (з російських перекладів читач уже знає два її твори: «Кухня» і «Тінь місяця», щоправда, росіяни перекладають її прізвище як Йосімото), котру авторка назвала «своєрідною прощальною симфонією дитинства». Єдине застереження до тексту – його б ще можна було дещо зредаґувати.

Поцінувачів екзотики зацікавлять «Пригоди Бахтіяра» – текст анонімного автора з відомого перського рукопису XVII століття, зразок популярного на Сході жанру «оповідей візирів», а літературознавців, певно, вжахне розвідка Олександра Киченка «Постмодернізм і роман: метаморфози традиційного жанру». Найперше назвою: цілком нормальний термін «постмодерний роман», певну цілісність чомусь розведено на два полюси, відтак постмодернізм і роман – принаймні так виглядає – протиставлено один одному. Відтак виникає чимало зауваг до змісту дослідження, яке вражає нефаховістю та легковажністю висновків чи навіть засновків.

Число завершують рецензії, новини та некрологи, серед яких, на жаль, надибуємо взірці цілком нефахового письма. Скажімо, в коротенькій замітці про відхід до вічности Жака Дериди читаємо: «Одне з основних положень Дериди: автор сам не усвідомлює всього змісту, закладеного в тексті. Головне – це трактування читача». Здається, таку інтерпретацію можна навіть не коментувати...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!