Ольга Соломонова. «И когда смеется лицо – вместе с ним не веселится ум»: Смеховое зазеркалье русской музыкальной классики

Олеся Найдюк ・ Грудень 2010
Київ: ТОВ «Задруга», 2006.

Монографію київського музикознавця Ольги Соломонової присвячено феноменові сміху, котрий у багатьох контекстах світової гуманітаристики перебував на марґінесах. Таке його позаконтекстне місце, з одного боку, свідчить про певну об’єктну не-об’єктивність науки, своєрідну її тематичну інертність, через яку сміх спіткала очевидна несправедливість. Але з іншого, оптимістичного (і прагматичного) боку, така ситуація радше на користь сміхові: адже найцікавіше – цілком погоджуюся з Умберто Еко і з усіма, хто вважає так само – відбувається на марґінесах, на полях, на берегах.

Умберто Еко (а не, скажімо, Міхаіл Бахтін, котрий також один із перших, тільки в царині слова, «злеґалізував» сміховий світ, дослідивши карнавальну культуру західноевропейського середньовіччя та Ренесансу) пригадався у зв’язку з монографією Ольги Соломонової невипадково. І не лише тому, що італійський філософ, культуролог і письменник уперше припустив, що Аристотелева «Поетика» нібито була двотомовою, і, вважав Еко, саме другий, безповоротно загублений у часі том містив завершену дефініцію сміху. Пам’ятаєте, у відомому романі «Ім’я троянди» точиться диспут між двома середньовічними монахами, братом Вільгельмом, детективом, і сліпим старцем Хорхе? Тема – сміх: його правомірність, дозволеність чи недосконалість і «гріховність». Те, казав брат Вільгельм, в суті речей було провокацією до переосмислення загальновизнаних правил і традицій. А Хорхе вбачав у тому зазіхання на «вічні істини», відвертий єретизм, у будь-якому разі вартий засудження. Вільгельмові йшлося про правду, Хорхе задовольнявся істиною. Перший потребував доказів і логічних арґументів, другий опирався на віру. Один прагнув відшукати справжнє й індивідуальне, хай і не надто симпатичне, а то й потворне лице так званої істини, а другий був певен, що воно – божественне, отже, ідеальне.

Так і книжка Соломонової сприймається як діялог авторки зі звичним, консервативним музикознавством (передусім радянським). Дослідниця ніби той детектив Вільгельм дискутує з багатьма Хорхе радянського музикознавства. Адже часто нам пропонували, фактично, ідеалізований, досконалий, зразковий – «ієрархічно-монохромний у своєму тяжінні до “високого”», каже дослідниця, – портрет музичної класики. А її представників ми бачили на портретах серйозними, схожими один на одного, змученими життям, і обов’язково чомусь уже в літах, не замолоду. Не залишалося нічого іншого, як тільки прийняти й повірити в такий образ музичної класики. Але, замислившись над тим, чи може і чи повинен він бути інакшим, маємо відповідь: так. І саме це логічно й переконливо доводить у своїй книжці Ольга Соломонова. Зробивши об’єктом своїх досліджень сміх у музиці та в житті композиторів, вона подає їх цілком інакшими – справжніми, живими, нормальними. Поставивши собі завдання «оживити портрет російської музичної класики, надати йому “людської подоби” й органіки природности», дослідниця, без сумніву, блискуче його виконала.

Ольга Соломонова обмежилася розглядом феномену сміху в російській культурі та ментальності. А музичні його прояви продемонструвала на прикладі творів Модеста Мусорґського (опера «Боріс Ґодунов») і Дмітрія Шостаковича («Антиформалістичний райок» та вокальні цикли «Сатири», «П’ять романсів на слова з журналу “Крокодил”» і «Чотири вірші капітана Лєбядкіна»). Поряд із їхніми портретами сміхові штрихи також з’явились у портретах Алєксандра Бородіна та Сєрґея Танєєва.

Власне музичні портрети російських композиторів – то лише п’ята частина із 380 сторінок дослідження. Решту займає широкий та багатомірний історичний контекст сміхового простору, пов’язаний із його функціями, механізмами соціяльної адаптації, структурою та якостями його як тексту. Тут-таки авторка подає власну теорію музичної пародії, що є готовою моделлю для аналізу гумористичних музичних творів. Чи треба казати, що їх у світовому музичному репертуарі не набагато менше, аніж творів про «серйозне» та «вічне».

Найперше, що впадає в очі у цьому дискурсі – це його насиченість неймовірною кількістю цитат: точних, глибокодумних, справедливих, розумних, мудрих, красивих, добрих, але також парадоксальних, суперечливих, експресивних, іронічних, цинічних. Читач немовби перетворюється на непрямого учасника у своєрідній над-дискусії, що її ведуть між собою (інколи здається, навіть попри волю авторки) автори тих цитат – філософи, культурологи, літературознавці, літератори, поети, музикознавці. Але саме в той момент, коли ситуація начебто виходить з-під контролю і, як у гамірній залі, хочеться багатозначно глянути на модератора дійства, тобто автора книжки, – розумієш: така поліфонічність думок і, відповідно, різношерста стилістика тут зумисні. Бо їх мета – провокувати, підбурювати, навіть дражнити читача. Як, зрештою, не раз чинить те зі своїми партнерами й сам Містер Сміх.

Ще одне, що не одразу дається до однозначного сприйняття та змушує замислюватись: назва «И когда смеется лицо – вместе с ним не веселится ум», що є цитатою із «Житія та діяння авви Симона». Все, начебто, зрозуміло, і випливає з центральної думки цієї сміхової теорії, пов’язаної з амбівалентністю категорії сміху: сміятися – ще не означає радіти й тішитися в душі насправді; люди сміються, бо їм сумно. Але на перетині самих понять – душі та розуму, котрий асоціятивно породжує й поняття інтелекту, а відповідно, нагадує про тип інтелектуального сміху, закрадається сумнів: а чи завжди розум не тішиться, коли сміється лице? І тут-таки пригадуються сторінки з цієї ж книги, присвячені сміхові російського композитора Танєєва, котрий у колі своїх найближчих друзів мав прізвисько Ехідон Нєвиносімов-Ядовітов. І його «Музичний календар, свята» – як приклад сміхової творчости композитора у словесному жанрі:

«Введення в храм» – «Інтродукція в храм»

«Перенесення мощів» – «Транспозиція мощів»

«Вихід євреїв із Єгипту» – «Фуґа євреїв із Єгипту»

«Перехід євреїв через Чорне море» – «Модуляція євреїв через Чорне море»

«Усічення голови Йоанна Предтечі» – «Купюра голови Йоанна Предтечі»

Певна річ, дотепне переназивання біблійних подій змусить усміхатися тільки «втаємничених», тих, кому знайомство з фаховою термінологією дасть змогу оцінити цей тонкий інтелектуальний гумор. Решті доведеться втішитися міркуваннями про складність, смислову та семантичну «невловність» самого феномену сміху. Він, пише авторка, «водить за ніс» кожного, хто намагається виявити його сутність.

До речі, наукова монографія Ольги Соломонової містить і веселі малюнки – шаржовані портрети композиторів і критиків роботи одеського музикознавця Сергія Шипа. Ще одна позірна невідповідність форми та змісту. Але на цьому, уникаючи небезпеки накоїти концептуальних дурниць, що їх, за Ґріґорієм Ґоріним, роблять із найсерйознішим виразом обличчя, завершу свої роздуми про цю серйозну книжку. Звісно, підбадьорюючи себе й усіх інших словами того самого Ґоріна: «Усміхайтеся, панове, усміхайтеся!».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!