Пол Коннертон. Як суспільства пам’ятають

・ Серпень 2005
Київ: Ніка-Центр, 2004.

Український переклад книжки американського науковця Пола Конертона дає вітчизняному читачеві можливість ознайомитися з класичною позицією в надзвичайно популярному на Заході в останні двадцять років дослідницькому напрямі – антропології пам’яті. І справді, значення цієї праці значно перевершує її скромний обсяг, хоча, на відміну від, приміром, колективної праці за редакцією Ерика Гобсбаума «Винайдення традиції», вона не спричинила лавини варіяцій на визначену тему. Спираючись на міцне підґрунтя, котре заклав у дослідженні соціяльної чи то «колективної» пам’яті Морис Гальбвакс, Конертон здійснює ревізію здобутків попередника, бо не знаходить у нього відповіді на підставові питання: чим саме є ця соціяльна пам’ять і який спосіб її передання? Наново класифікуючи різноманітні види пам’яті, Конертон визначає серед них «пам’ять-звичку», котра відповідає за людську здатність відтворити те чи те дійство. Саме цей вид пам’яті є визначальним для формування соціяльної поведінки, однак саме він, на відміну від пам’яті особистої чи коґнітивної, на думку автора, не привертав належної уваги дослідників (і, додамо, не став популярним об’єктом дослідження навіть після появи його книжки). Революційний внесок Конертона полягає саме в тому, що під час передання пам’яті про минуле він переносить акцент із вербальної на невербальну тілесну комунікацію. Отож, на його погляд, у меморіяльних церемоніях («церемоніях пошанування пам’яті») головним є перформативний аспект – спільна участь у певному ритуалі, а не наративи, що його супроводжують чи до яких він відсилає. Цю тезу автор ілюструє на прикладі не тільки помпезних церемоній Третього Райху, але й обрядів, пов’язаних із релігійними святами, що виявили надзвичайну ефективність у переданні колективної ідентичности протягом багатьох століть. Однак якщо пам’ять про минуле передається невербально, то й зберігатися вона може без необхідности репрезентації через слова та образи. Тим діям, за допомогою яких пам’ять «осідає» в тілі, Конертон присвячує окремий розділ, протиставляючи несвідомі практики інкорпорування здебільшого свідомим і цілеспрямованим практикам «записування». Зайвим було б додавати, чому важливішим тут, на його думку, є перший тип практик. Отож Конертонові можна поставити в заслугу відкриття незнаної до нього пам’яті – безсловесної та невізуалізованої, яка, проте, неодмінно визначає нашу ідентичність.

С.В.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!