Игорь Голомшток. «Занятие для старого городового». Мемуары пессимиста

Олег Сидор-Гібелинда ・ Червень 2018
Москва: АСТ, 2014.
Редакция Елены Шубиной

Відомий радянський – а невдовзі антирадянський і трохи британський – мистецтвознавець, із яким плідно полемізують українські колеґи (Олексій Роготченко у фундаментальному дослідженні українського тоталітарного мистецтва), за два роки до смерти в лондонському шпиталі написав, певно, одну з найзахопливіших своїх книжок.

«Мемуари песиміста» – це новий тип ретроспективної рефлексії. Скажемо одразу: спроєктованої на дисидентський рух 1960–1980-х, у якому Ґоломшток брав участь, на щастя, відносно безболісно (суд за відмову свідчити на процесі Сінявського–Даніеля обернувся для нього гомеопатичним, як на тоді, заходом: півтора роки примусових робіт, а де-факто – штраф). Це дало йому змогу оповісти свою версію доби без зайвого патосу й аж ніяк не песимістично. Радше іронічно, саркастично, навіть поблажливо. Договорімо до кінця: мистецтвознавчо.

Пропрацювавши вісім років у Державному музеї образотворчих мистецтв ім. А. С. Пушкіна за вдалих для нього років «відлиги», написавши чи не перші в радянській науці дослідження на тему творчости Пабла Пікасо й африканського мистецтва, а ще раніше погарувавши на виїзних виставках радянського мистецтва, де намагався всіляко скомпрометувати найодіозніші зразки соцреалізму – на прикладі Лактіонова, автор надалі опинився в позиції совісного естета, який дивиться на довкілля саме мистецтвознавчим, естетичним поглядом. Цей погляд дається взнаки геть у всьому. Чого вартий лише епізод лекції Сєрґея Авєрінцева, впродовж якої «він порухами рук окреслював контури ґотичного собору», або те, що в передмові до московського альбому давнього мексиканського мистецтва не знайдемо жодної цитати з Маркса–Лєніна. І недарма 12-й розділ другої частини, присвяченої еміґрації, названо «Політика проти естетики».

Українських реалій у книжці обмаль, і всі вони – ситуативно-епізодичні. Точніше, територіяльні. Це або місце появи на світ Юлія Даніеля («молодий комсомолець із глухого містечка десь на Україні»), або перелік етнічних ресторанів Лондона («польські, литовські, чеські, українські, грузинські»), або ж одіозна персоналія радника голови Всесвітньої служби BBC («колишній голова іноземного мовлення на ще радянському київському радіо») – ото й по всьому. І звісно, мигтить ім’я Віктора Некрасова. Українське туманно вгадується щирою подякою Робертові Конквесту, якому Ґоломшток був зобов’язаний отриманням ґранта в Гуверівському дослідницькому центрі (ми знаємо першого як автора «Жнив скорботи», що вийшли 1986 року). Або ж згадкою про «колективізацію та голод у Поволжі початку тридцятих років», щоправда, це зі слів однокласника Юрія Коґана. Треба гадати, голод був не лише на Поволжі – і не на всьому Поволжі, а найбільше на теренах, що їх заселяли етнічні німці, як стверджує той же Конквест (традиційно ж цьому реґіонові приписують голод у 1921–1922 роках, а про 1930-ті існує інше формулювання).

Однак чи можна вимагати точности в такому контексті? Значущість книжки полягає в іншому. У скрупульозному й арґументованому аналізі чвар у середовищі російської еміґрації, значну частину якої було заражено імперською ідеологією (ситуація довкола часопису «Континент»). Щодо самого мистецтвознавця-«песиміста», то його позиція є недвозначною: «Після вісімдесятих років я рідко буваю у Москві. Те, що відбувалося в Росії під час правління Єльцина і потім, відбивало всяку охоту дихати повітрям криміналу, корупції і самовдоволення, що вихваляло Росію як велику державу, оточену кільцем ворогів, – все це ми вже бачили». Звучить дещо тривіяльно, але не всі колеґи чи друзі, яких Ґоломшток згадує, згодилися б підписатися під цими словами. Найцікавіше у наведеному пасажі – у прислівнику «і потім». І на тім дякуємо, бо сказано це на берегах суто мистецтвознавчого дискурсу, який, як бачимо, може стати у пригоді не лише «фахівцям вузького профілю».

А щодо Ґоломштокового терміна «тоталітаризм» (стосовно візуального мистецтва, хоч і не лише його) дискусії тривають донині. Особливо в Україні, де його репрезентанти почувалися, немов риба у воді. Тільки це вже тема для іншої розмови.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!