Олесь Ільченко. Збирачі туманів. Суб’єктивні нотатки з київського життя

Олег Сидор-Гібелинда ・ Березень 2019
Київ: Комора, 2017.

Підзаголовок книжки українського автора, перу якого належать понад тридцять книжок, не обманює: нотатки справді дуже суб’єктивні, аж химерні (назва одного з текстів, а саме «Будинку з химерами», здається емблематичною). Олесь Ільченко описує абсолютно втрачену реальність — втрачену, на жаль, не для одного автора, який від 2011 року мешкає в Женеві, а й для всіх нас, кому доводиться бути носіями, жертвами чи свідками (руйнації) київського життя, від якого залишилися крихти. Такого висновку доходиш, перегорнувши останню сторінку книжки. Тим важливіше зафіксувати стан ранішого існування української столиці, який, звісно, не вичерпується описом архітектурних пам’яток, що за такого подання більше скидається на мартиролог. Це ще й люди, які тут мешкали, їхні звичаї, вірування, забобони, неповторний побут, якому часом бракувало теперішнього комфорту, та нітрохи — непрогнозованої колоритности й поезії.

Ільченко — киянин із діда-прадіда, тож досконало знає свій предмет, настільки, що воліє відходити від основної лінії оповіді, збиваючись на родинну ретроспекцію — з неї, власне, він і починає. Це не енциклопедія київського життя 1960–1980-х, хоча деякі розділи за широтою охоплення претендують на таке звання, наприклад, розділ із грайливою назвою «“Сліпий” і “Три сходинки”», присвячений київським місцям швидкого чи, навпаки, ритуально-неквапливого існування. Подумки здійснивши маленьку «моніторинґову місію» на клаптеві приступного мені колись, у період навчання в КДХІ, можу засвідчити правдивість фактів, що їх викладає Ільченко. Особисто пам’ятаю і корчму «Під липою» на Андріївському узвозі, і «страшнувату пельменну» в центрі міста, і «Бункер», і деґустаційну залу на площі Льва Толстого.

Якби завдання книжки зводилося до параду алконостальгій, навряд чи варто було би згадувати про неї. Скільки було вже отих ламентацій: за першою чаркою на спаскудженому нині пагорбі, за першим поцілунком у проймі арки, якої вже нема, за культовими та (рідше) непомітними спорудами, від яких і світлин не залишилося. Одним наріканням більше, одним менше.

Але «Збирачі туманів» — це передусім сумна і захоплива книжка, спроба схопити те, що вислизнуло, але в пам’яті зачепилося, аби за понад пів століття розпукнутися влучним словом — і вервечкою спогадів, химерних анфіладок: «кахляні лілії з ірисами» тут виконують роль липового чаю з тістечком «Мадлен», але про кулінарію вже йшлося. Жанрове розмаїття дев’ятнадцяти нотаток, які складають книжку, страхує автора від суто українського (київського: який епітет поставити першим?) скиглення, якому віддали данину чимало даровитих, але нестримних думкою киян (українців). Ільченко своїм негучним, тож достеменним естетизмом не годен вступати до їхнього хору, хоча, мабуть, по суті з ними згоден; а хто би не згодився, але йому цікаве інше. Автор воліє оповісти те, що навряд чи втрапить до ока іншого оповідача, бо 1) може здатися низьким, вульґарним, сумнівним, і через це миттю зникає з овиду, 2) він один залишається свідком якоїсь історії, оказіонального листування, наприклад, із Юрієм Шевельовим упродовж 1993–1994 років з нагоди друкування часопису «Фунікулер»; за всієї епізодичности повідомлення, важко не віддати належне делікатності, самоіронії «збирача туманів».

Щодо першого пункту, то його яскраво ілюструє розділ «“Наступили счастливые дни”, або 14 картин із життя магазину № 2». Темою є колоритні записи з Книги скарг і пропозицій, яку автор позичив в одній із київських крамниць. Біля десятка сторінок неперекладанного — таке не перекладається, а лише цитується дослівно — споживацько-купівельного мурмотіння, белькотання, ґелґотіння, малорозбірливого стогону і нутряного плачу, лише без міцних висловів, що їх 1992 року ще боялися залишати на письмі, демонструють побутові безодні, куди не боявся пірнати хіба що покійної пам’яті Міхаіл Зощенко, а ще — нині живий Ілья Кабаков, але в царині візуального мистецтва. Просто «голос низів», без найменшої корекції, документ недавнього часу, не менш показовий, аніж зразки високочолого листування, за всієї поваги до них. Назвете це українською версією соц-арту — і не надто схибите.

А поруч із тим — «Сага про кіно», оповідь про «десяту музу», але й вона не розриває цілісности книжки. Кінематограф живить глядача снодійними міражами життя (як спостеріг Олєґ Аронсон), якщо хочете — «туманами», які переповідає Ільченко. Спогад про дім іще має шанс залишитися в пам’яті сусідів чи істориків архітектури; дим, він же туман, у всіх його проявах та реінкарнаціях (аж до ялинкових прикрас дитинства, про які — окремий розділ «Жабка в калоші») випаровується одразу, в пам’яті не зависає. Звісно, якщо не потрапить до поля зору спостережливого і розважно-сумного, мудрого автора, яким є Олесь Ільченко.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!