Редактор Оксана Маланчук-Рибак. Жінка в мистецтві

Тамара Злобіна ・ Червень 2009
Львів: 2008.
Українознавча наукова бібліотека НТШ. Число 24

У передмові та ввідному тексті редактор збірника Оксана Маланчук-Рибак дає добрий методологічний огляд ідей феміністичного руху, зокрема в царині критики мистецтва. Однак, не зважаючи на похвальну інтенцію, цей збірник не можна вважати зразком феміністичного чи хоча б ґендерно чутливого мистецтвознавства. Застановляють не лише заяви на кшталт «Митці наповнювали життя людини красивими творами <...> приємними для ока та зручними для тіла. Тому не випадково саме прекрасна стать стала одним з головних об’єктів мистецтва цього стилю... Сецесія мала виразно феміністичне забарвлення» (sic!). Викликає сумнів саме право на самостійне існування описового мистецтвознавчого методу, який полюбляє більшість авторок та авторів збірника («у центрі композиції зображено силует оголеної жінки, яка сидить на березі озера»). Опис картин доповнено переказом окремих фактів, однак не їх аналізом. Приміром, автори наведених цитат Оксана Фецич та Ярослав Кравченко («Фатальна жінка львівської сецесії») переказують обставини особистого життя акторки Ірени Сольської та не пропонують жодних висновків, окрім того, що закоханий художник до кінця життя малював із пам’ятіпоштівки з її образом.

Кілька з поданих до збірника розвідок мають певну теоретичну вагу, а саме статті Мар’яни Студицької «Град Жіночий (Тисяча ликів жінки в художній культурі европейського Середньовіччя)», Ірини Костюк «Жінка в контексті культури доби Відродження» та Ірини Мазур «Постмодерність художнього образу жінки: рефлексії дизайнера», однак є радше розділами до підручника з історії культури, які синтезують інформацію, ніж самостійними дослідженнями. В форматі наукової статті більш-менш витримано роботу Мар’яни Левицької «Образ жінки в малярстві кінця XVIII – першої половини XIX ст.: між ідилічною та реалістичною транспозиціями».

Деякі з досліджень торкаються цікавих тем, однак не реалізують цей потенціял до кінця. Стаття Наталії Левкович «Образ Юдиф у західноевропейському живописі XV–XX ст.» має у вступі добрий критичний драйв, однак надалі зводиться до опису картин «на тему» (до речі, важливий та цікавий з точки зору жіночого мистецтва твір Артемізії Джентилескі, який подано як ілюстрацію до статті, в тексті не розглянуто). Дивно виглядає стаття «Жіночі архетипи в українському малярстві доби романтизму» (Юлія Голод), у якій аналіз поняття архетипу підкріплено одним посиланням на енциклопедію «Культурологія. XX століття», а авторський підхід має виразний національно-консервативний характер (без «древнього» архетипу Берегині не обійшлося), а також стаття Ореста Голубця «Трансформація образу жінки в малярстві XX століття», що складається з довільного переліку знакових полотен початку XX століття, на кшталт «Авіньйонських дівчат» Пабло Пікасо та закінчується жіночими образами Олександра Архипенка та Михайла Бойчука (далі нічого не відбувалося?).

Якщо сприймати тексти збірника як характерні для українського контексту (більшість авторів є викладачами та студентами Львівської національної академії мистецтв), робимо невтішний висновок: із наукової дисципліни, основою якої має бути аналіз із тієї чи іншої теоретичної позиції, мистецтвознавство перетворюється на щось середнє між описом та переказом.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!