Мєчислав Валліс, Казімєж Будзик, Францішек Сєдлецький та ін.. Знак. Текст. Семіоза. Антологія польської семіотики культури. Друга половина ХХ — початок ХХІ ст.

Інна Булкіна ・ Грудень 2018
Дрогобич: Коло, 2016.
Переклад з польської Вікторії Дуркалевич

У передмові до зібрання текстів польських теоретиків літератури та культури упорядниця і перекладачка Вікторія Дуркалевич наголошує сталість теоретичної традиції, що зароджувалася на польсько-українських теренах у міжвоєнному двадцятилітті. Нагадує про Львівсько-варшавську школу, яка досліджувала логічну теорію мови і постулювала поняття «семантики» (у міжвоєнному гуманітарному термінологічному дискурсі поняття «семантика» вживали частіше, ніж «семіотика»). Саме під впливом аналітичної методології «знаківців» (так окреслював представників школи Зиґмунт Лемпіцький у часописі «Dzieło Literackie») мистецтвознавець Мєчислав Валліс створює власний «семіологічний проєкт» (автор «Світ мистецтв і світ знаків», 1961; «Історія мистецтва як історія семантичних структур», 1966 та інших). У літературній теорії львівсько-варшавську «семантику» та феноменологічну візію естетики — в перспективі від Гусерля до Інґардена — запроваджують той самий Лемпіцький, а також Манфред Кредль і Юліуш Кляйнер. Водночас польські лінґвісти Казімєж Будзик і Францішек Сєдлецький звертаються до спадку Празького кола, російського формалізму та базових опозицій Фердинанда де Сосюра. У повоєнній Польщі, попри загальну ідеологізацію, набувають розголосу ідеї тартуського структуралізму і семіотики культури, і 1973 року за редакції учениці Кредля Марії Ренати Маєнової виходить колективна монографія «Семіотика та структура тексту» (1973).

У повоєнній радянській Україні модерну теоретичну традицію було перервано, київські та львівські гуманітарні установи воліли забути про всі вчення, окрім єдиного і правильного. Ані російський формалізм та його українські послідовники (той же Віктор Петров чи Григорій Майфет), ані львівсько-варшавська теорія мови, ані Празьке коло, ані навіть тартусько-московський структуралізм 1960–1980‑х не складали основи українських хрестоматій та підручників із теорії літератури і не сприяли створенню сучасної шкільної науки. І коли наприкінці 1980-х років ідеологічні вітри змінилися, українська гуманітарна теорія перестрибнула через усю ту аналітичну і раціоналістичну за засадами традицію ХХ сторіччя і обрала іншу ідеологічну модель: постколоніяльні студії та феміністичну критику.

Видане в Дрогобичі зібрання польських праць із теорії культури та аналізу текстів не тільки відкриває не надто знайомі молодим українським науковцям імена та ідеї, а й дає зразок неперервної теоретичної традиції, відмінної від тієї, до якої звикли в більшості українських університетів. Та нагадаймо, що деякі з авторів дрогобицької антології вже виходили українською у посібнику «Теорія літератури в Польщі», що його уклав Боґуслав Бакула (2008) і видало видавництво Києво-Могилянської академії.

Збірник складається із трьох частин (відповідно до назви). Першу — «У перспективі тексту» — відкривають дві роботи Єжи Фарино, чи не найактивнішого польського популяризатора ідей Тартусько-московської школи, автора підручника «Вступ до літературознавства», який було перекладено та видано російською, але, на жаль, не українською. Статтю «Про поетичну мову» було написано на початку 1970-х, і вона є продовженням та розвитком окремих теоретичних пропозицій книжки Юрія Лотмана «Структура художнього тексту» (1970). Тут надано зразки структурного аналізу «скрипічних» віршів Блока, Бальмонта, Аннєнського та Маяковського. Коротка робота «Про семіотичну типологію засобів зв’язку…» належить до початку 2000-х та знаменує вчасно відрефлектовану дослідником технічну революцію комунікативної сфери. Іще одного адепта Тартусько-московської школи Владислава Панаса також представлено двома роботами: «Із питань семіотики суб’єкта» (деякі проблематизації теорії комунікацій) та іманентний аналіз «Весни» Бруно Шульца.

До другої частини «У перспективі знака» увійшли семіотичні розвідки польських постструктуралістів, літературних теоретиків покоління 1980-х, учасників семінарів та часопису «Er(r)go», зокрема Войцеха Каляґи, Емануеля Провера і Тадеуша Рахвала. Каляґа («Літературна семіоза: слід і голос») наголошує на «незалежності семіози від реципієнта» і на «буттєвій самостійності літературного знака», вдається до роздумів про природу «жанрової пам’яті» й відповідного метатексту з помітним впливом Дельозової деконструкції («Номадична генологія: жанр як метатекст»). Провер досліджує редукцію («деґенерацію») мовних знаків, покликаючись на семіотичну трихотомію Перса, а Рахвал — «ремітологізацію слова» у прозі Бруно Шульца і фактично намагається деконструювати Шульців «Трактат про манекенів».

Нарешті, у третій частині «У перспективі семіози» зібрано тексти послідовників «семіолінґвістичної геометрії» Альґірдаса Ґреймаса, Анни Ґжеґорчик, Кристини Фаліцької, Северини Вислоух та Мірослава Льоби. Перші троє вдаються до суцільно теоретичних викладок, і лише Льоба звертається до аналізу текстів і вдало застосовує актантні моделі Ґреймаса до міщанської драми XVIII століття.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!