Таня Малярчук. Звірослов

Ольга Купріян ・ Вересень 2010
Харків: Фоліо, 2009.

Таня Малярчук повертає українському читачеві майже забуте алегоричне мислення. Як ми знаємо, механізм алегорії спрацьовує через миттєве упізнавання та співвіднесення із певною рисою характеру людини: скажімо, курка – дурна, свиня – брудна, заєць – боягузливий, а щур – бридкий. І якщо середньовічні бестіярії писали насамперед про тварин, яких тодішній пересічний читач ніколи не бачив і не міг побачити – мітичних єдинорогів, єхидн тощо, то у «Звірослові» найперше впадає у вічі сам каталог звірів: авторка практично не вводить «благородних» тварин. Десяток абсолютно звичних, ба навіть буденних для нас звірів, про яких усі ми маємо приблизно однакове уявлення: курка, собака, медуза, щур, ворон, слимак, свиня, заєць, метелик, хіба що пуму не щодня зустрінеш. Уже перша сторінка будь-якого оповідання налаштовує на певне сприйняття, здебільшого зумисно неґативне: погодьтеся, можна було назвати слимака «равликом», проте авторці знадобилося саме оціночне слово «слимак»! Ніби забракло позитивних персонажів – «зразків для наслідування».

Втім, кого тут наслідувати? Люди у книжці Тані Малярчук – буденні, нецікаві, нічим не визначні, пересічні. Пасивні, як медузи, жалюгідні, як слимаки, або ж, як щури – «сіренькі, маленькі, нешкідливі, порпаються в сміттєвих баках і прочищають стічні труби. Носять своє потомство на плечах з однієї нірки в іншу. Бігають туди-сюди в безперервних пошуках їжі. Роками. Століттями. Тисячоліттями. І залишаються при цьому невидимими. Ви не звертаєте на них уваги. Ви дивитеся їм в очі і не бачите їх. Вони й не вимагають більшого, їхнє життя повноцінне лише за однієї умови – залишатися невидимими» («Заєць»). Нищівний портрет пересічности й філістерства, проти яких завзято боролися модернізм і аванґард. Утім, цей портрет аж ніяк не однозначний. Так, на перший погляд він справді сповнений презирства й насмішки. Навіть більше: у кількох оповіданнях винесено вирок без права оскаржити його і без сподівань на помилування («Собака», «Слимак»). Проте письменниця мовби вивертає традиційну алегорію навиворіт: так, щоби крізь наскрізну іронічність і сарказм читач побачив зворотний бік сучасної «маленької людини», її незмірну трагічність. Усі ці сіренькі щурики й дурні курки, всі ці свині, зайці й метелики дуже нещасні, як двадцятип’ятирічна бородата продавщиця в зоомаґазині «Дружок»: «...Машка нещаслива. Вона так хоче, щоб її любили, а її чомусь не любить ніхто» («Пума»). Людина, виявляється, страшенно самотня у цьому світі, аж так самотня, що їй радісно в компанії зі щуром: «Я така самотня, <...> дуже самотня. Але тепер мені легше. У мене є ти» («Щур»). Або зі своїми снами («Медуза»), чи кактусами («Свиня»), колекціями марок, монеток, дорогих вин і коньяків, інтернетом абощо. І початкові презирство й насмішка враз поступаються перед співчуттям. Адже Таня Малярчук намагається не судити своїх персонажів, а тільки показати їх такими, якими вони є: справжніми, не прикрашеними героїзацією, не ретушованими гарними манерами і правильною вимовою. Вони по-своєму навіть гарні, якщо все ж таки зазирнути за алегорію. І письменниця, здається, лишає людському бестіярію надію. Недарма останнє оповідання (як на мене, одне з найскладніших у збірці) має цілком оптимістичну назву: «Метелик». У фіналі читач залишається з відчуттям прикрого непорозуміння, тим прикрішого, що людина не може знайти спільної мови з Богом. Нам не потрібен більше обіцяний посмертно «золотий вік», мабуть, ми давно перестали в нього вірити, нам потрібне всього-на-всього просте земне щастя, земна любов. Як сорокарічній розлученій жінці, «пиріжковій принцесі» Жанні, потрібен тільки чоловік, у якого вона понад рік таємно закохана: «Дякую, Боже, – шепоче Жанка вже десь звідти, – але я не просила Царства Небесного. Ти дав мені забагато. Я просила всього лиш Його».

У «Звірослові» Таня Малярчук помітно виросла як письменниця – і змістовно, і в техніці письма. Воно стало ще густішим, концентрованішим, напрочуд деталізованим. Замість розлогих описів – майстерно дібрані деталі, штрихи й натяки. Подекуди оповідання нагадують популярний у західній журналістиці жанр портрета, де авторові заборонено прямо висловлювати своє ставлення до суб’єкта, натомість дозволено вводити деталі, що вказують на їхню думку – наприклад, сказати про жінку, якої всі бояться, якось так: «Маленькі фіолетові губки, складені бантиком – з тих бантиків, які чіпляють на похоронні вінки» («Собака»). Найповніше вади характеру відбиваються у мовленні персонажів. Таня Малярчук правдива у їхньому мовленні так само, як і в зображенні їхніх вад і чеснот. Більшість їх говорить суржиком, багато хто послуговується вульґаризмами, в декого проскакують матюки, і жоден не говорить абсолютно правильно – бо жоден не є ідеальним.

Перегорнувши останню сторінку «Звірослова», починаєш розуміти, чому українські письменники дедалі рідше звертаються до узагальнень, суспільних «зрізів», якихось там «портретів епох». Ми не заслужили на новітню епопею – хіба що на бестіярій. І не в тому річ, що ми «погані», «аморальні» абощо. Просто ми десь згубили благородні поривання, патос і ті високі почуття, які зазвичай описують ув епопеях. Ми просто «ніякі». Нас не лишилося за що любити, й на місці, яке має заповнитися любов’ю, зяє пустка. Таня Малярчук – навдивовижу тонкий психолог, якщо зуміла розгледіти в людській сірості, посеред бестіярію, цю безмежну пустку. І тепер тільки від нас залежить, чим цю діру заповнювати.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!