Інтимність магнетизму

Володимир Єрмоленко
Травень 2012

Відповідь Вадима Менжуліна (як на мене, одного з найцікавіших сучасних українських філософів) «Машинерія магнетизму» («Критика», 2012, ч. 5) на мою статтю «Месмер і Фройд, або Медицина, що стає філософією» (ч. 4), торкається двох важливих тем. По-перше, теми машини, зокрема «людини-машини», та надмірного й небезпечного спокушання цим образом у сучасній культурі. По-друге, теми «магнетизму» в публічній сфері, зокрема в міжнародних та геополітичних питаннях.

Почну з тези про «людину-машину». Тут Менжулін постає антиподом французького філософа XVIII століття Ляметрі, автора знаменитого трактату «Людина-машина». Для самого Менжуліна «людина – не машина, а недостача машинности, гостре відчуття її дефіциту». І хоча за своєю суттю вона є саме браком машинности, конфліктом машин усередині себе, недосконалою машиною, людина нинішньої епохи мріє про рай Ляметрі, про досконалу автоматизованість життя, про життя за прогнозом та передбаченням.

«Сучасна людина воліє повністю контрольованого, відтворюваного, прозорого, автоматизованого, передбачуваного і придатного до постійного вдосконалення тіла, повністю контрольованих, відтворюваних, прозорих, автоматизованих, передбачуваних і придатних до постійного вдосконалювання соціяльних, економічних, політичних, естетичних, етичних, психологічних, коґнітивних і будь-яких інших процесів, тобто радше вже не процесів, а процедур».

Думаю, у цій тезі Менжулін розвиває давню ніцшеанську думку про те, що людина є недосконалою твариною, «недотвариною». Ніцше здійснив парадоксальний подвійний хід: він зробив міцну ін’єкцію біологізму та віталізму в традиційну філософську арґументацію, але водночас піддав її сумніву, зробив непомітний крок назад, вийшов крізь чорний хід: людина належить світові біосу, біології, тваринности, але водночас і не належить, бо є недостатньо добрим біосом, недостатньо доброю твариною. Менжулін робить крок далі: в епоху сучасного механіцизму людина мріє відчути себе частиною світу, який сама і створила, частиною свого творіння, прагнучи «спуститися в світ машин» так само, як колись боги спускалися в світ її самої. Але для Менжуліна це ілюзія, примара, сумнівна і жорстока: людина залишиться собою тільки тоді, коли цінуватиме в собі те, що на машину не схоже, що є непрогнозованим, неочікуваним, несподіваним.

Із цією тезою я цілком погоджуюся, але хочу розвинути її далі. Бо людина, як на мене, не є тільки «недомашиною»; вона також є «надмашиною». Ляметрі відчув головний нерв проґресу: людина віддаляється від тварини тільки тією мірою, якою оточує себе машинами, пристроями, механізмами, якою сама стає машиною. Але парадокс полягає в тому, що саме машинізація людського життя вивільнює в ній немашинне. Тут присутній рух у двох протилежних напрямах: що більше машинізується людське життя, що більше людина наслідує власні автоматизовані винаходи, то більше в ній посилюється прагнення виборювати для себе територію, максимально несхожу на машини. Людина може відчути найбільше свободи себе «недомашиною» лише тоді, коли вона оточена машинами, коли сама великою мірою є машиною, коли простір прогнозованости й передбачуваности навколо достатній, аби залишити в своєму житті кілька маленьких острівців неавтоматичности.

Тому діягноз Менжуліна щодо сучасного світу хоч і є дуже точним (мрія сучасної людини про контроль, відтворюваність, прозорість, автоматизм тощо), але неповним. На мою думку, що більше сучасна людина мріє про досконалу машину, то більше вона мріє про призупинення машинности, про територію, вільну від машинности й передбачуваности, про «людське, надто людське».

Ця ремарка має стосунок і до головного геополітичного арґументу Менжуліна: тезою про те, що ми надто «замагнетизовані» західним світом:
«...впродовж останніх десятиліть практично весь пострадянський світ (і Україна ледь не найперша), дедалі більше піддаючися магнетизації уявним образом Заходу і духовно капітулюючи перед ним, занурюється у стан проґресивного сомнамбулізму».

У цій тезі Менжулін вказує на головну небезпеку будь-якого «західництва»: сприйняття Заходу як готового та, в суті речей, «машинного» об’єкта, запакованого товару, moveable and transferrable, який може будь-де знайти застосування, який не втрачає своїх якостей від транспортування, немов пляшка з-під кока-коли. Цей образ «західного світу» як певного готового об’єкта, що доступний легкій цивілізаційній транспортації та імітації, останніми роками був дуже популярний в Україні. Він є максимально машиноподібним образом суспільств (і західного, і українського), що їх уважають за своєрідні автомати, які потребують лише технічної «синхронізації».

Менжулін влучно вказує на цю пастку. Соціокультурні єдності не є простими механізмами, які можуть швидко «синхронізуватися», легко імітувати один одного. Вони є складними системами, де «трансфер» цінностей завжди несе ризик їх спотворення, мутації та видозміни, і де процес «синхронізації» тече дуже повільно і з частими обхідними шляхами.

Але виникає питання, як подолати цю пастку? Як можливо подолати те, що я назвав би «наївним механістичним західництвом»? Мені здається, Менжулін у своїй відповіді надто зміщується в арґумент автохтоніки, самобутности, колективної персоналізації: арґумент, що передбачає, наприклад, метафору пошиття власного культурного одягу «з урахуванням власних параметрів».

Для мене ж жодне повернення до автохтоніки не є альтернативою надмірній магнетичній спокусі перед будь-яким геополітичним чи цивілізаційним Іншим. Бо «наївне західництво» впадає у пастку механічности: для нього культури, цінності, способи суспільної організації можуть механічно переноситися з одного ґрунту на інший. Але дискурс автохтоніки впадає в пастку біологічности: для нього культури є живими істотами, які або розвиваються «зсередини себе», або гинуть від надмірних пластичних операцій та несумісности введених усередину «культурного організму» чужих імплантантів.

Обидві тези сумнівні. Бо людські суспільства не є ані машинами-механізмами, ані живими створіннями. Ані механістичні, ані біологічно-тілесні метафори не є цілком адекватними для опису суспільної реальности.

Для мене особисто західний світ залишається орієнтиром не через його магнетизм, а через його систематичну боротьбу проти магнетизму на макрорівні. Бо протягом минулих кількох століть західний світ породжує нові й нові контратаки на магнетизм Месмера та його культурний спадок.

Теза, в якій ми з Менжуліним, як на мене, знаходимо точки дотику, полягає ось у чому: магнетизм із його пріоритетом об’єкта над енергією має домінувати в сфері сексуальности і сентиментальности, в сфері «ближнього» (об’єкт кохання, його неуникна присутність, його невідворотність робить його незамінним, а тому викликає весь спектр потягів – від довіри до недовіри, від насолоди до страждання, від тяжіння до відштовхування, навіть від любові до ненависти). Натомість психоаналітична настанова з її пріоритетом енергії над об’єктом має домінувати в сфері суспільного, політичного, геополітичного, тобто в сфері «дальнього». Незамінними (тобто, якоюсь мірою, предметами культу) можуть бути тільки конкретні індивіди в сексуально-сентиментальній сфері (кохані, власні батьки та діти, родичі, друзі, а відтак усі ті, хто може ними стати, тобто будь-який індивід); абстрактні ж сутності (ідеології, геополітичні інтереси, доктрини, інституції) мають вважатися замінними, підвладними деконструкції, критиці та ревізії.

Властиво, сучасний західний світ, хоч і з великими проблемами, намагається підтримувати цей розподіл. Саме він лежить в основі головного патосу сучасних західних суспільств – тези про права людини. Ця теза передбачає, що «незамінними», а відтак найціннішими, є конкретні індивіди та їхні життя, – бо саме вони є головними суб’єктами сфери приватної, сексуальної та сентиментальної. Тільки індивіди можуть бути незамінними для інших індивідів, а тому кожного індивіда треба вважати потенційно незамінним для всіх решти. «Макросфера», натомість, яка може абстрагуватися від індивідів, є сферою замінного, а тому цілком і повністю об’єктом можливої критики і деконструкції.

Саме послідовна війна проти магнетизму на макрорівні, тобто війна будь-якому культу на макрорівні, і є тим, що залишає для мене «західний проєкт» важливим методологічним орієнтиром. Орієнтиром для побудови суспільства, вільного від магнетизму, культу й капітуляції, яке все-таки буде наповнено індивідами, що в інтимній сфері й далі є магнітами одне для одного.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!