Політекономія Податкового Кодексу: Сталінград для «бульдозера»

Володимир Дубровський
Жовтень 2010

«Носоріг погано бачить, але з такою вагою це вже не його біда» – цей вислів якнайкраще характеризує підхід Януковича та його команди до суспільно чутливих проблем у всіх сферах. Утім, це слушно доти, доки на шляху носорога не трапиться баобаб, роль якого у випадку з Януковичем зіграли фундаментальні особливості української економіки та суспільної свідомости. Саме Податковий кодекс став «Сталінградом» для нинішньої влади, знаменуючи кінець Януковичевого «бліцкриґу». Чому і як це сталося?

Попри нібито «европейські» формальні норми, українська податкова система є однією з найгірших у світі (181 місце з 183 у рейтин∂у легкости сплати податків Світового банку).

При цьому саме адміністрування податків – укупі з корупцією, яка його супроводжує – опитані підприємці зазвичай визнають значно більшою перешкодою для ведення бізнесу, аніж власне податкові ставки. Насправді оподаткування відбувається згідно з рознарядкою – планом «мобілізації» коштів до бюджету, а також штрафів і донарахувань, які податкова служба доводить до підприємств відповідно до невідомо ким розрахованих «нормативів» у формі совєтського податку з обігу, відкори∂ованого корупційно-політичними домовленостями між підприємствами та владою. За такими ж домовленостями відбувається повернення ПДВ експортерам.

Усе це супроводжується величезними зловживаннями і податківців, і платників. Великі компанії здебільшого використовують офшори, середні – зловживають спрощеною системою оподаткування або вдаються до послуг спеціяльних псевдофірм (під прикриттям податкової служби). Загалом усе відбувається за одвічним принципом російської персональної влади «начальников», які управляють, вибірково застосовуючи закони, які неможливо виконати, й дотримуючись неявного суспільного договору, на якому, за висловом видатного українського соціолога Євгена Головахи, тримається стабільність пострадянського суспільства: «Ми не чіпаємо Їх, Вони не чіпають Нас» – кожний краде та зловживає на своєму рівні.

Чи не єдиним винятком є від 1999 року дрібний бізнес і самозайняті особи, що використовують спрощену систему оподаткування. Раніше вони також були частиною цього договору, разом з усіма ухиляючись від податків і відкупаючись від податківців – з чого ті дуже раділи, судячи з неймовірної кількости перевірок із майже нульовим ефектом для бюджету. Єдиний податок, від якого неможливо ухилитися і який неможливо змінімізувати, було запропоновано підприємцям не як пільгу, а саме як засіб «м’якого», добровільного виходу з візантійсько-евразійської системи корупційних «домовленостей» та блату у бік европейської традиції «гри за правилами». За даними самої податкової, підприємці почали сплачувати вшестеро (!) більше – взамін на відмову від усіх можливостей для лєнінського «учета и контроля», що на практиці зводилися до корупційного податку та безправ’я. Кількість суб’єктів підприємництва почала швидко зростати, сягнувши цілком европейських 66 одиниць на 1000 населення у 2009 році. Та найголовніше – було створено прецедент нормального закону, за яким більшість охоче погодилася жити і який неможливо було застосовувати вибірково. Ба більше, працюючи на законних підставах, підприємці та самозайняті відчули себе справжнім середнім класом, повноправними законослухняними громадянами, і почали вимагати того самого від верхівки. Саме вони розпочали акції Помаранчевої революції. На жаль, тоді перемога зрештою дісталася патерналістському електоратові, зорієнтованим на нього політикам і, звісно, великому бізнесові, який тих політиків фінансував.

Тим часом під тягарем апетиту чиновників та олігархів, поєднаного з популістською економічною політикою, що її проводили всі уряди (також і Януковича – який, власне, і розпочав змагання у популізмі двократним підвищенням пенсій восени 2004-го), бюджет України не витримав спаду економіки під час кризи. Його порятунок вимагає скорочення видатків і збільшення надходжень. Але владна команда, керуючися своїм розумінням «порядку» як тотальної підлеглости владі «начальников» (на противагу правовій державі), вдалася не так до неминучого «затягування пасків», як, насамперед, до «закручування гайок». І навіть гірше: маючи дуже обмежений політичний ресурс, влада «закручує гайки» великою мірою замість «затягування пасків» – чи не тому, що його треба було б розпочинати з верхів?

Початковий варіянт Кодексу, з огляду на запропоновані там драконівські новації адміністрування, був насправді ультиматумом, який бюрократія висунула всьому бізнесові. Характерно, що депутати Партії ре∂іонів не наважилися піти на відкрите парламентське обговорення – цей інструмент демократії для нинішньої влади є табуйованим. Лобіювання відбулося, у найкращих евразійських традиціях, на рівні президента, вже після успішного голосування. Перше читання скасували, а до розробки залучили деяких представників великого бізнесу – в особі віце-прем'єра... з питань Евро-2012 Бориса Колесникова.

Як можна було легко передбачити, нова версія вже подобається великому бізнесові, а також представникам легкої промисловости, яких чомусь облагодіяли пільгами. Але спрощенці піднялися на гучний протест, найбільший за шість років. Хіба що тепер, на відміну від помаранчевого Майдану, він уже не на користь жодного з чинних політиків.

Влада дуже хоче вдати, нібито мотивом протестувальників є тільки небажання виплачувати підвищені в декілька разів податки, які нині вже стали справді пільговими. Справді, граничний рівень у 200 гривень 1999 року був більший за тодішню середню зарплату (178 гривень), а нині становить десяту частину її. Але якби єдиний податок разом із граничним рівнем обороту від початку індексувати хоча б на інфляцію, або, краще, мінімальну зарплату, то максимальна планка тепер становила би понад 1000 гривень, із яких майже половина йшла б до Пенсійного фонду – хто зміг би тоді звинуватити спрощенців у «пільговому» режимі? На жаль, свого часу це не було передбачено.

Звісно, нікому не хочеться платити більше. Ба гірше, багато спрощенців просто не витримають такого одномоментного стрибка – це теж правда. Але насправді ставки можуть і мають бути предметом компромісу, який може полягати у поступовому підвищенні ставок із подальшою індексацією.

Однак головне, проти чого протестують підприємці – це намагання знищити спрощену систему як таку через різке звуження її сфери застосування та запровадження обов’язкового бухгалтерського обліку, що його подають як засіб «виводу з тіні». Важко сказати, чого більше у такому підході – сліпоти (непрофесіоналізму вкупі з небажанням прислухатися до незалежної експертної думки) чи цілеспрямованого, злісного бажання знищити середній клас як такий.

Суто фіскальні наслідки запровадження тотального обліку легко передбачити. Оскільки в такому разі спрощена система втрачає свої головні привабливі риси, більшість підприємців або вийдуть із бізнесу та стануть на облік як безробітні, або підуть у цілковиту «тінь», або, в кращому разі, перейдуть на загальну систему, яка, нагадаємо, не є такою жорсткою, як єдиний податок, – і почнуть активно приховувати доходи, відкупаючись хабарами, як вони це робили у 1990-х. За даними самої податкової, дрібні підприємці на загальній системі сплачують до бюджету в середньому 50 гривень на місяць – утричі менше, ніж «спрощенці». Середні ж підприємства знайдуть інші способи мінімізації. У податкової служби немає і не може бути можливости тотально контролювати мільйони дрібних платників (нагадаємо, йдеться про понад 4 млн. суб’єктів підприємництва). Це не виправдає витрат на контроль. Отже, надходження до бюджету від цього Кодексу лише впадуть, а витрати зростуть.

Із тих самих міркувань недоречною є спроба контролювати доходи фізичних осіб (також із вимогою бухгалтерського обліку!). Натомість із того ж таки суто фіскального погляду було б доцільно зосередитися на великих платниках та схемах, що їх вони використовують, а також на зловживаннях із ПДВ, які є непорівняними за обсягом з усією «спрощенкою» – не кажучи вже про офшори. І, звичайно, боротися зі зловживаннями спрощеною системою. Як казав колись Жан-Батист Кольбер, міністр фінансів Франції часів Людовіка XIV, який навіть у ті часи славився особливо «державницьким» підходом до бізнесу, «мистецтво збирання податків полягає у тому, щоби обскубати гусака з максимумом пір'я та мінімумом писку». В Азарова, Колесникова і Тігіпка виходить навпаки.

Друга гіпотеза полягає в тому, що насправді це не економічне невігластво, а тонкий політико-економічний розрахунок. Приблизно з таких міркувань товариш Сталін свого часу ставив завдання знищити незалежних селян як клас, бо вони, кажучи мовою Лєніна, «ежедневно и ежечасно рождают капитализм», тобто є антисистемною силою. Яка, нагадаємо, вже одного разу завадила цій команді прийти до влади. Як імовірно вважають можновладці, поставивши дрібних підприємців під владу податкової служби та змусивши їх жити за тими самими евразійськими правилами, за якими вони примушують працювати решту бізнесу, можна позбавити їх як права, так і можливости висувати надалі якісь вимоги до «верхів», порушуючи цим самий принцип керованости. А вигнавши дрібний бізнес із ринків на виробництво (як мріє пан Азаров), то й узагалі зліквідувати як клас. Не кажучи вже про те, що нові робочі місця існують поки що переважно у мріях, і насправді це означало би просто дальше зростання безробіття, а це ще посилило би тиск на рівень заробітної плати у бік зменшення. Може, саме того домагаються урядовці?

Втім, безвідносно до мотивів, результат полягає у спробі грубого порушення вищезгаданого соціяльного пакту – чого нинішня команда у своїй сліпоті просто не збагнула. Але ж порушення «верхами» соціяльного пакту означає революцію. Тому звична «бульдозерна» тактика Януковича–Азарова та ре∂іоналів саме цього разу наразилася на такий супротив, якого вони аж ніяк не очікували. І хоча на момент написання цього матеріялу доля президентського вета залишається невирішеною, вже зрозуміло, що влада програла. Бульдозер забуксував. А приклад підприємців, які змогли самозорганізуватися і за рахунок цього змусили владу, яка визнає тільки силу, з собою рахуватися, є найкращою наукою для всіх інших громадян.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!