Про неякісні закони та нечутливих критиків

Володимир Кулик
Травень 2015

Не всі українські громадяни погодяться з таким рішучим відмежуванням, водночас російська влада та її симпатики на Заході не забаряться використати його задля сіяння розбрату серед українців та дискредитації постмайданної України у світовій громадській думці. Роз’єднавчі наслідки ухвалених законів особливо наголошує один із підписантів листа, Дейвід Марплз, у статті, що захищає висловлену в ньому позицію від В’ятровичевих закидів в упередженості. На його думку (не знаю, чи спільну для всіх підписантів), «цілком припустимим є прибирання пам’ятників Лєніну, які, відверто кажучи, намозолили око», але «неможливо змусити людей миттю змінити погляди, яких вони дотримувалися довший час, або проіґнорувати їхні думки лише тому, що ми з ними не погоджуємося». Не розумію, чим прибирання пам’ятників засновникові совєтського режиму відрізняється від засудження самого режиму: обидві дії підтримують не всі громадяни, але обидві потрібні як символічні маркери державної політики та дороговкази для подальшого розвитку суспільства. Водночас засудження комунізму не більш роз’єднавче, ніж засудження нацизму, до якого влада Німеччини спершу вдалася лише під тиском окупантів і в тому обсязі, якого вони вимагали, а повнішу та рішучішу денацифікацію почала здійснювати щойно за два десятиліття, коли виросло нове покоління, яке не мало особистих спогадів про, так би мовити, добробут і могутність часів великого Гітлера. Українці чекали не менше, а нині роблять лише ті кроки, які в інших (менш роз’єднаних або більш залежних від зовнішніх чинників) країнах зроблено відразу після падіння тоталітарних режимів.

Важко позбутися відчуття, шо наголос авторів відкритого листа на роз’єднавчому впливі, який матиме засудження комуністичного режиму, принаймні почасти пов’язаний із неприйняттям підставового для ухвалених законів уявлення про однакову злочинність комунізму та нацизму. Марплз каже, що хоч і не поділяє цього уявлення, вважає «логічним, що люди стоять на таких позиціях» у країнах, які пережили комуністичне панування, зокрема Україні. Не знаю, скільки підписантів поділяють цю логіку, але щось не пам’ятаю їхніх публічних протестів проти неосовєтських тенденцій часів Януковича чи такої само пильної уваги до українських неоімперських комуністів, як до більш чи менш радикальних націоналістів. Зрештою, в час брутального наступу Януковича на українську демократію, деякі з них примудрялися бачити головну загрозу цій демократії не в ньому, а в націоналістах зі «Свободи». Хоча під час Евромайдану відповідальні дослідники української історії та політики більш чи менш активно намагалися утвердити в світовій громадській думці протилежну ієрархію загроз, нинішній лист показує, що примарна загроза реабілітації нацизму все ще тривожить багатьох західних науковців далеко більше, ніж реальна небезпека консервації спадщини комунізму.

Крім неприйняття еквівалентности комунізму та нацизму, застереження авторів листа щодо пропонованої зміни політики пам’яті зумовлене, на мою думку, ще й нерозумінням неґативних наслідків статусу-кво, який також розбігається з родинними спогадами й ідеологічними переконаннями великої частини громадян. Можливо, збереження усталеної політики викликало би менше публічних протестів, ніж зміна, але навряд чи менше приватних заперечень, розчарувань і страждань людей, які вважають, що держава довгий час іґнорувала їх, і сподіваються, що нова влада нарешті зверне увагу на їхню думку. Цілком погоджуюся із Шевель, що

одні тільки заклики до відхилення цих законів не залишать Україну з нейтральним або більш прийнятним морально правовим і громадським середовищем, а залишать її з правовим та інституційним режимом, який був створений за часів Радянського Союзу і який мало змінився з того часу.

Інша річ, що зміна має стосуватися не тільки декларативної оцінки певних періодів минулого, а й характеру його репрезентації в різних ділянках – від пам’ятників полеглим героям і жертвам до матеріяльного забезпечення ще живих ветеранів – і самого способу здійснення політики пам’яті. Адже, приміром, визнання вояків УПА як борців за незалежність не передбачає скасування ухваленої на початку 1990-х норми, що ґарантує соціяльні пільги всім совєтським ветеранам (у тому числі й ґебістам, які вбивали повстанців і – перебравшись у повстанську форму – мирних мешканців західних областей), а упівцям дозволяє такі пільги лише за умови, що вони боролися проти нацистського – але не совєтського – режиму й «не вчинили злочинів проти миру і людства». А закон про засудження тоталітарних режимів передбачає совєтську практику централізованого встановлення однієї моделі пам’яті для всіх частин країни – практику, від якої постсовєтська Україна вже почасти відійшла. Тобто відмежовуватися від совєтського режиму треба не менше, як пропонують підписанти, а більше, і не тільки за формою, а й за суттю.

Водночас самі ухвалені 9 квітня закони – неякісні й великою мірою неевропейські – президент, на мою думку, мав би заветувати, вказавши статті, що потребують перегляду, і доручивши якнайшвидше підготувати нові версії, що враховуватимуть висловлені в громадському обговоренні зауваги. Хоча чимало українців неминуче сприймуть цей відступ як відмову від декомунізації, краще зробити цю важливу справу трохи пізніше, але відповідніше до декларованої мети наближення до Европи. Бодай тому, що невідповідність обернеться не лише саботуванням законів, а й формальним скасуванням їх у суді: як не нашому конституційному, то европейському з прав людини.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!