Володимир В’ятрович і українські декомунізаційні закони

Дейвід Р. Марплс
Травень 2015

Відповідь Володимира В’ятровича на відкритий лист, що його написали й підписали близько 70 науковців із Північної Америки, Західної Европи й України у відповідь на ухвалені 9 квітня 2015 року закони, містить низку безпідставних припущень про наші наміри і загалом про західну академічну україністику, на які слід відреаґувати.

На початку він зауважує, що лист не аналізує обставин, «за яких український парламент проголосував “декомунізаційний пакет”». Пізніше він висуває тезу, що ми не прочитали всіх законів, бо зосередилися лише на двох із них. Звичайно, ми прочитали всі закони. Ті два, на які ми покликалися, викликали найбільше занепокоєння. І нашу реакцію викликали не так обставини, як швидкість їх ухвалення, без особливої дискусії – не лише в парламенті, але й у країні загалом, зокрема в академічній спільноті.

В’ятрович стверджує, що «схожі юридичні акти ухвалювали й інші країни Східної Европи», що не є достатнім поясненням мотивів їх ухвалення в Україні. По-перше, ми не обговорювали законів в інших країнах. Якби ми зосереджувалися на них, то, можливо, дійшли би тих самих висновків, що й стосовно законів 9 квітня. У нашому листі аж ніяк немає ознак того, що ми в якийсь спосіб задоволені тими законами; вони і далі є темою дебатів, і на деяких майданчиках для обговорень їх ґрунтовно розкритикували.

В’ятрович відмовляє у серйозному ставленні до позиції тих депутатів, які не голосували 9 квітня, як проросійсько налаштованих і таких, що не бажають обстоювати інтереси України. Але чи вони не є обраними представниками своїх окремих громад? Опитування, опубліковані на початку 2014 року, показують, що страх перед Евромайданом був так само поширений в Україні, як і підтримка протестувальників. Однак для В’ятровича будь-яка опозиція до цих законів є або промосковською, або такою, що йде на користь Москві і як така заслуговує на іґнорування та ганьбу.

Можна зрозуміти нетерпляче бажання позбутися спадку Совєтського Союзу, і цілком припустимим є прибирання пам’ятників Лєніну, які, відверто кажучи, намозолили око. Утім, неможливо змусити людей миттю змінити погляди, яких вони дотримувалися довший час, або проіґнорувати їхні думки лише тому, що ми з ними не погоджуємося. Якщо є бажання досягнути такої мети, це можна робити лише поетапно, переконуючи їх у необхідності іншого підходу.

Однією з проблем загального ставлення до Донбаського реґіону з боку української влади є те, що його мешканців розглядають у певному сенсі як відсталих або не як «справжніх українців», бо вони не дотримуються націоналістичного погляду. Для В’ятровича ті, хто проти, ipso facto є зрадниками, які «впевнено тиснули на кнопку “за” 16 січня 2014 року», ухвалюючи «диктаторські закони». Така нетолерантність нагадує комуністичний період, до якого він відчуває таку огиду.

Далі він пише: «в тексті, який вони критикують, відсутнє словосполучення “кримінальна відповідальність”». Справді так. Але багато що в цьому законі існує на рівні потенційних, а не висловлених чітко висновків. Дезорієнтацію спричиняє не тільки те, про що він каже, а й те, що він оминає. Публічне заперечення вважається за «наругу», а «приниження гідности Українського народу» є незаконним. Але як визначити ці фрази? Що є приниженням? Закон нічого про це не каже.

Усе ще незрозуміло, що станеться з тими, хто опиниться по неправильний бік цих законів. В’ятрович зазначає, що науковців не каратимуть за те, що вони пишуть. Але один із українських підписантів нашого листа Порошенкові та Гройсману вже зазнав переслідування і погроз від свого керівництва, що дає підстави стверджувати, що опозиції до нових законів не терпітимуть.

Стосовно УПА він, схоже, має сліпу пляму. Він стверджує, серед іншого, що наші зауваження щодо етнічних чисток у Волині представляють лише один із поглядів, натякаючи, що, можливо, цих подій узагалі не було або що їх не так зрозуміли. «Це лише одна з думок, яка має право на існування». Це, втім, не думка, а факт, та ще й ретельно задокументований багатьма істориками, в тому числі Тимоті Снайдером у його статті, що вийшла в часописі «Минуле і теперішнє» (Past and Present) у травні 2003 року. Я згадую конкретно цю статтю, бо Снайдера навряд чи можна звинуватити в антиукраїнськості – він був одним із тих науковців, які виявляли найбільше підтримки Україні протягом усієї поточної кризи.

В’ятрович наводить як аналогію статтю 2 Закону України «Про Голодомор», який визнає публічне заперечення цієї події незаконним. Однак сьогодні немає практично жодного науковця, який заперечував би те, що Голод 1932–1933 років справді був, і так було вже протягом минулих 25 років. Утім, коли президент Віктор Ющенко вперше подав цей законопроєкт, він мав значно далекосяжнішу мету. Він бажав зробити незаконним заперечення того, що Голодомор був актом геноциду, чого український парламент не визнав. Такий закон став би на заваді «повноцінному дослідженню Голодомору».

Використання символів і гасел УПА або Бандери на Майдані: «Офіційним вітанням на Майдані стало бандерівське “Слава Україні!”», – як пише В’ятрович, – також здається мені явищем похідним і застосованим для потрібних на цьому етапі цілей, і цю тезу підтверджують жалюгідні результати крайньо правих кандидатів у президенти на виборах, що відбулися по тому. Учасники Евромайдану, всупереч враженню, яке намагається створити В’ятрович, казали, що такі гасла стали популярними попри той факт, що вони походили з націоналістичних кіл довоєнних і воєнних часів. Багато з тих, хто повторював цю мантру, навіть не знали, звідки вона пішла. Із другого боку, поява червоно-чорного прапора здалася зловісною деяким спостерігачам, а російські пропаґандистські органи негайно скористалися їх появою на Майдані.

В’ятровичеві коментарі щодо 1920-х років також здаються спрямованими на хибну мету. Ніхто не каже, що культурний ренесанс того десятиліття виправдовує те, що сталося потім, або сталінський режим загалом. Але він таки відбувся у совєтський період, що його ці закони цілком і повністю засуджують. Іншими словами, совєтський період був складною сумішшю явищ, а не одноманітною сукупністю зла. Своєю чергою, «хороші» українські комуністи існували так само, як і комуністи – носії зла; і були такі комуністичні провідники, чий спадок є суперечливим, як-от Петро Шелест.

Нарешті, В’ятрович висловлює застереження щодо деяких підписантів нашого листа, чиї статті про «одвічний український колабораціонізм» вже «активно використовувала і використовує російська пропаґанда». На жаль, органи пропаґанди – чи російські, чи інші – реґулярно експлуатують і викривлюють академічні праці у такий спосіб. Але В’ятрович також заявляє, що наша наївна довіра до групи, яка має на меті обмовити Україну, «стала причиною появи [цього] звернення», яке вже «стало інструментом у цій війні».

Я не можу говорити за всіх, хто підписав листа, але я особисто сподіваюся, що Україна розвиватиметься на основі свободи слова і думки, а не на схилянні перед диктатом депутатів у парламенті, яких підтримують суди. Стерти минуле неможливо, можна лише намагатися зрозуміти його. Звичайно, ОУН і УПА боролися за незалежність України, і, безсумнівно, багато з їх членів робили це великим коштом і для себе, і для своїх родин. Але не слід намагатися приховати їхні темніші вчинки або прикидатися, що вони існують лише в уяві антиукраїнців.

Тут, до речі, немає нічого, що було б унікально українськими складнощами: американці мали досвід зазирання у дальші закапелки своєї совісті в питанні деяких кримінальних вчинків у В’єтнамі; моя країна, Канада, зазнала засудження за те, як вона обійшлася з корінним населенням; Британія мусила розібратися з багатьма аспектами колоніяльного періоду; і, що найочевидніше, німці спробували спокутувати за Голокост. Їм це більш-менш удалося. Натомість турки відмовилися визнати геноцид, здійснений щодо вірменів століття тому, попри речі, які багато кому здаються незаперечними доказами, – так само, як В’ятрович відмовляється прийняти критику щодо УПА за злочини значно меншого масштабу.

У мене немає причин сперечатися з поглядами В’ятровича на моральну еквівалентність гітлерівського і сталінського режимів. Особисто я з ним не погоджуюся, бо розглядаю злочин Голокосту євреїв як унікальний, але давно вважаю, що в Прибалтиці, Україні й, можливо, у Білорусі є логічним, що люди стоять на таких позиціях, зокрема й ті діяспоряни, які втекли від Червоної армії.

Труднощі з українським минулим полягають у тому, що воно є об’єктом запальних дискусій і контроверсії. Із багатьох питань в академічних спільнотах не можна досягти однозначних висновків, як показують значно зваженіші дебати між українськими істориками на тему ОУН і УПА на початку ХХІ століття. І «обставини», про які говорить В’ятрович, є критично важливими: саме вони є причиною того, чому ці закони не можна швидко проганяти через парламент і ухвалювати цієї миті, поки на Сході лютує війна, країну роз’їдає економічна криза, а уряд заледве здатний упоратися з олігархами.

Український парламент і суди мають бути раціональніші й мудріші за ґанґстерські режими, що панують у Донбасі, та й, якщо вже на те пішло, за комуністичний режим, який був при владі понад сімдесят років. Можливо, врешті-решт вони саме такими й виявляться. Ми на Заході маємо можливість писати і думати те, що хочемо. Наші друзі в Україні повинні мати таке саме право.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!