Закордонні ліві, ліберали і Україна: оповідь про подвійні стандарти

Степан Величенко
Березень 2015

S. Lendman (ed.), Flashpoint Ukraine. How the US Drive for Hegemony Risks World War III. Атланта: Clarity Press, 2014.

Спеціялісти з україністики доволі обізнані з тим, що дехто назвав українофобськими виливами Стивена Коена. Однак цей історик, який до 2014 року не написав жодної наукової статті про Україну, але раптом відчув обов’язок повисловлюватися про цю країну, не є ізольованим голосом, що волає в пустелі. Він є лише вершечком айсберґа закордонних виразно антиукраїнських і прокремлівських ліберальних та лівих публіцистів, журналістів, коментаторів і науковців, які, подібно до нього, хоча нічого не знають про Україну, її історію та мову, від 2014 року почали захищати зовнішньополітичні інтереси панівного класу Росії в її колишній де-факто колонії.

Прокремлівські ліві та ліберали, схоже, віддають перевагу Путіновому російському неоліберальному капіталізмові перед англо-американським і европейським неоліберальним капіталізмом і толерують його імперіялістичний потяг зберегти якщо не контроль, то принаймні гегемонію Росії над Україною. Такі люди, здається, вважають, що здирницька та руйнівна жадоба великих банкірів і власників або менеджерів корпорацій у Росії краща, ніж жадоба їхніх европейських і американських колеґ, хоча перші мають певний ступінь незалежности від урядового реґулювання, якій деякі з других можуть лише позаздрити. Вони не бачать подібностей між Путіним і його евразіяністами та Джорджем В. Бушем і його неоконсерваторами. Прокремлівські ліваки не засуджують Путіна за те, що він перетворив Росію на клептократичну автократію, і не ліплять на його розширення на захід та південь ярлика імперіялізму. Дуже стурбовані діяльністю ЦРУ й АНБ, вони не демонструють такої ж стурбованости діяльністю ҐРУ та ФСБ.

Від 1991 року такі ліваки або мовчали, або висловлювали підтримку режимам у Китаї, Північній Африці, Сирії, Північній Кореї, Зимбабве, Конґо і, зовсім недавно, ісламістам-фундаменталістам чи арабським фашистам-баасистам. Ці ліві проіґнорували такі випадки, як катастрофа у Чорнобилі, купівля підводних човнів у Росії за мільйони доларів, яку здійснив північнокорейський уряд 1994 року на піку голоду в країні, та масові вбивства у Руанді. Сьогодні до цього списку можна додати путінську Росію та неонацистські й фашистські партії – і в Европейському Союзі, і в Росії. Поряд із такими моментами, як русофільство, матеріяльна зацікавленість і проста необізнаність, поясненням цього подвійного стандарту є й те, що такі ліві аналізують події через призму антиамериканізму, а не антиімперіялізму. Наслідком такого ставлення є засудження англо-американського та европейського неоліберального капіталізму, але не російського неоліберального капіталізму.

Антиамериканізм є набором поглядів, який класифікує імперіялізм як єдиний специфічно американський, а не глобальний феномен і применшує або іґнорує конкуренцію між імперіялістами та суперництво між капіталістами. Антиамериканізм має мало стосунку до Лєнінової концепції багатьох імперіялістичних правлячих класів-суперників, розколених зсередини і втягнених у безкінечну боротьбу одні з одними. Натомість антиамериканісти обмежують «імперіялізм» до єдиного блоку, в якому домінують США і в якому немає фундаментальних внутрішніх розбіжностей усередині правлячого класу.

Така перспектива створює у свідомості лівих картину світу як сцени, на якій відбувається дуель між капіталістичними США і НАТО, з одного боку, і капіталістичною Росією, із другого боку. На цій маніхейській сцені Україна має залишитися російською, аби США і НАТО не стали сильнішими. На цій сцені немає місця українцям, які бачать позитивні сторони ЕС, масовій підтримці Майдану та перспективі підтримки від українських лівих у боротьбі проти неоліберального капіталізму всередині ЕС. Згідно із цим сценарієм, ті, хто підтримує членство України в ЕС, є ошахраєними дурнями в рамках фашистської змови, якою керують Сполучені Штати й НАТО, а також їхня нова маріонетка – київський уряд-«хунта». Українські національні прагнення і незалежність є синонімами того, що ці ліві та російські правителі називають фашизмом. Той факт, що переговорники від ЕС і лідери Майдану заохочували Януковича залишитися при владі та що він утік із власної волі, іґнорують. Нажахані перспективою того, що англо-американські корпорації зароблять гроші на українському нещасті, так само, як вони нажахані тим, як ті далі витягають ресурси з колишніх европейських колоній, – вони не нажахані перспективою того, що російська держава та її правляча еліта і далі викачуватимуть ресурси зі своєї української колонії, як вони робили це від XVIII століття.

До груп, про які тут ідеться, входять такі постаті, як Пол Креґ Робертс, Джон Пілджер, Олівер Стоун, Джон Гелмер, Томас Гартмен та Анатоль Лівін, а також вебсайти на кшталт counterpunch.org, marxist.com, greenleft.org, World Socialist Website, Naked Capitalist, stopimperialism.com, Canadian Dimension і globalresearch.ca які реґулярно публікують прокремлівські, антимайданівські й антиукраїнські погляди цих осіб, деякі з яких також мають власні сайти. (Criticatac.ro/lefteast публікує погляди з обох сторін.) На цих сайтах рідко вказано, хто їх фінансує. Скільки з них фінансово підтримує Кремль, невідомо. Нібито ліберальний Institut de la Democratie et de la Cooperation фінансують із Росії. Немає свідчень того, що voltairenet.org отримує фінансову підтримку з Кремля. Його засновник Тьєрі Месан, чия занепокоєність французькими та українськими правими екстремістами не поширюється на російських неонацистів, має зв’язки з офіційним кремлівським журналом «Однако». Ці ліві та ліберальні редактори, всупереч заявленим принципам антиімперіялізму і самовизначення, публікують прокремлівські статті, які визначають новий консервативний український уряд, у складі якого є росіяни, євреї, грузини та литовці, як фашистський «режим», що експлуатує росіян і «вторгнувся» у східну Україну, не пояснюючи, у який спосіб уряд може вторгнутися на свою ж територію, й іґноруючи російські війська, які воюють на українській території. Україна є у російській «сфері впливу», пояснюють вони, і має там залишитися. Той факт, що українці, можливо, воліли би там не залишатися і що Росія ризикує розпочати Третю світову війну, порушивши міжнародні договори і вторгнувшись у їхню країну, автори «Точки спалаху» не розглядають.

Один із цих прокремлівських антиукраїнських публіцистів, Джеймс Петрас, є власником видавництва «Clarity Press». У кожному разі, ця книжка є добіркою статтей, що їх написали Петрасові однодумці, які ілюструють, як «антисемітські, підтримувані з Вашинґтона путчисти» (15) влаштували державний переворот, безсоромніший за путч Мусоліні, і встановили владу натовпу. Редактор задав тон збірки у коментарях щодо Вашинґтона (себто американського уряду): «Мільйони трупів засвідчують його варварство. Усунення незалежних урядів і встановлення натомість залежних прозахідних – давня політика США» (9). Він не робить аналогічних тверджень щодо Москви або Петербурґа, кількости трупів на їхньому рахунку чи їхньої давньої політики щодо сусідніх незалежних урядів. Ліві та ліберали, які ні не назвали б – навіть у страшному сні – Індію чи Ірландію «невилучними частинами англійського минулого», ні не вагалися б уживати термін «колоніялізм», пишучи про них, у цій книжці, проте, пишуть: «Українська історія – невилучна частина минулого Росії», і не застосовують терміна «колоніялізм» до російського режиму (138). Відтак ідуть 24 статті авторства людей, які, за можливим винятком трьох або чотирьох, наскільки відомо, не написали в житті жодної статті чи про Україну, чи про Росію. Хоча деякі з них, на кшталт Майкла Гадсона або Майкла Паренті, є авторами серйозних аналітичних досліджень, які стосувалися Америки й неоліберального капіталізму, логіки суджень і академічної точности, показаних у тих роботах, немає у спекулятивних блуканнях думок на тему України, що їх вони написали для цієї книжки.

Далі я не перераховуватиму всі напівправди, міти, випущення і пряму брехню, які характеризують антиукраїнські діятриби, що їх можна прочитати у цій книжці. Натомість зосереджуся на відправних концепціях та логіці, які лежать в основі того, що написали автори, і покажу, як вони суперечать їхнім заявленим лівим, ліберальним, а в деяких випадках і марксистським принципам.

Коли комуністичні лідери Росії були при владі, їх мало турбували нацисти або фашисти за умови, що ті були проросійськими. Саме це зробило можливими угоди Сталіна з фашистською Італією (1933) та нацистською Німеччиною (1939), які зобов’язували Сталіна повертати німецьких комуністів-утікачів назад до Німеччини. Ті европейські ліві, які вважали, що державний контроль за економікою – це і є соціялізм, послужливо пристосувалися до реальности, яку створили ці угоди. Коли 1941 року Гітлер напав і зробив нацизм та фашизм антиросійськими, Сталін та його поплічники зробили «антифашизм» синонімом проросійськости. Їхня формула не робила розрізнення між фашизмом та нацизмом, і сьогоднішні ліві її повторюють. Це мало серйозні наслідки для неросіян у СССР, які виступали проти кремлівського правління, що його вони ототожнювали з Росією.

По суті, нова Сталінова формула дала змогу його представникам і прибічникам позначити всю неросійську опозицію як фашистську, а звідси майже автоматично нацистську. Цей семантичний трюк дискредитував таку опозицію в очах непоінформованих іноземців значно ефективніше, ніж це міг би зробити термін «антиросійська» завдяки тому, що він додав до національного питання класову характеристику. Відповідно, автори, представлені у «Точці спалаху», розглядають будь-яке утвердження українського національного інтересу як нацизм. Редактор Лендмен навіть доходить до того, що цитує рабина одеських хабадників Вольфа, чиє прізвище він неправильно подає як «Вольд», про нібито наявний «український антисемітизм», не згадуючи, що головний рабин України та більшість українських євреїв і підтримали Майдан, і засудили рабинів Хабаду за догоджання Путінові. Також у «Точці спалаху» ніде немає згадки про єврейський батальйон, який бореться із російськими військами на Донбасі. Вибіркові випущення такого штибу характерні для всієї книжки.

Із розпадом Совєтського Союзу, здавалося б, закордонні ліві більше не підтримували б нового неоліберально-капіталістичного уряду Росії. У кожному разі, більшість закордонних лівих іґнорували Росію та Україну. Вони перервали мовчанку 2014 року, коли засудили протести на Майдані. Вони не засуджують анексію Криму, яку здійснив уряд Росії, або те, що він надав підтримку сепаратистським антиукраїнським російським неонацистським озброєним бандам у східній Україні. Вони мовчать про хитрування ҐРУ та ФСБ. Сьогодні прокремлівські іноземні ліві підтримують неоліберально-капіталістичний уряд та імперські амбіції Росії так само, як раніше вони підтримували той її уряд, який називав себе соціялістичним. Їх, що вдають велику занепокоєність щодо експлуатації та плюндрувань, як і всіх авторів «Точки спалаху», не цікавить будь-яке зло, якого вони не можуть прив’язати до американського уряду або корпорацій, ані будь-які народи, які потерпають від такого зла.

Підтримуючи антиколоніяльне насильство колонізованих проти розмаїтих диктаторів по всьому світу, яких підтримує Америка, наші автори, втім, засуджують антиколоніяльне насильство колонізованих проти диктаторів, яких підтримує Росія. Припускаю, вони підтримали б Османів проти грецьких революціонерів 1821 року, французів, які чинили опір незалежності Алжиру, білих Родезії та протестантських Ольстерських екстремістів Північної Ірландії.

Будь-хто, хто має елементарні знання з теорії марксизму, яка визнає за націоналізмом проґресивну роль у певні часи і у певних місцях, має з подивом запитати себе, чому деякі ліві сьогодні застосовують такі подвійні стандарти. Якщо у Греції під владою Туреччини, Ірландії під владою Англії, Кореї під владою Японії або будь-якій колонізованій країні націоналізм відіграв центральну роль у русі за незалежність, а капіталістична національна держава створила кращий контекст для розвитку, ніж стара імперія, звідси випливає, що ці чинники мають відігравати схожу роль і сьогодні. По всій Азії, Африці й навіть Західній Европі всі комуністичні партії асоціювалися з національним визволенням і великою мірою мали широку підтримку й успіх саме завдяки цьому. Україна не мала успішної «буржуазно-національної» революції протягом минулих двох століть, коли такі революції відбулися в більшості інших країн, і її внутрішньонароджена комуністична партія, яка виросла з українських лівих соціял-демократів 1919 року (Українська комуністична партія – не плутати з Комуністичною партією України, правлячим підрозділом КПСС (Комуністичної партії Совєтського Союзу)), не змогла обійняти владу 1919 року.

Сьогодні, з марксистського погляду, Евромайдан становить ось таку революцію під проводом буржуазії. Оскільки не існує організованої української радикальної лівиці, а українці, які вважають себе за радикальних марксистів, нечисленні й віддалені від традицій історичної лівої української соціял-демократії, іншої відкритої альтернативи не було. Враховуючи те, що українці в минулому не мали антиімперіялістичного національного капіталістичного класу, який очолив би успішну визвольну боротьбу і домігся національної незалежности, можна стверджувати, що сьогодні, 2015 року, якщо українські й решта радикальних лівих уважають, що вони не можуть підтримати капіталістичний антиімперіялістичний уряд Порошенка, вони принаймні тимчасово повинні бодай не засуджувати його. Але це не те, що ми спостерігаємо, і ніде у «Точці спалаху» її автори, які декларують свою лівість, навіть не розмірковують у таких термінах.

Якщо всі імперіялізми і колоніялізми погані, слід очікувати, що ліві й ліберали, які проголошують свою демократичність і антисталінізм, засудять російський варіянт разом із американським, британським та французьким варіянтами. Але коли йдеться про Україну, ми натомість бачимо відкриту або неявно присутню підтримку кремлівського неоімперіялізму та неоколоніялізму. Замість привертати увагу до ролі, яку Кремль відіграв, підтримуючи режим, що злісно експлуатував більшу частину населення, етнічних українців та росіян, декларовані ліві й ліберали висловлюють запопадливу турботу про інтереси лише політично русофільської екс-правлячої меншости України, їхніх кремлівських опікунів і навіть їхніх неонацистських бандитських загонів. Гучно засуджуючи український «фашизм», що його мало хто з них відрізняє від нацизму, вони мовчать про неоімперіялізм Путіна та українське національне питання. Навіть ті ліві, які критикують авторитарні внутрішні утиски, що їх чинить Москва, мовчать про неймовірний політичний і економічний тиск, який вона здійснює на Україну, чим провокує радикалізацію українського ліберального націоналізму.

Евромайдан не є революцією у тому сенсі, що його соціяльно-економічні вимоги замінила неоліберально-капіталістична програма дій нового уряду. В ній задекларовано потребу в «непопулярних рішеннях» щодо цін і тарифів та готовність виконати всі умови МВФ. Прийде розчарування, зубожіння і неприпустиме заповзання приватних інтересів у сферу державного управління. Можливо, триватиме деіндустріялізація. Це цілком імовірно. Однак, ставши частиною неоліберально-капіталістичного ладу ЕС, Україна має більше шансів побачити повернення кейнсіянського соціяльно-демократичного ладу того штибу, що його МВФ, Світовий банк, СОТ і уряд США систематично руйнували протягом минулих двадцяти років, ніж вона мала би, якби залишилася частиною путінської неоліберально-капіталістичної імперії. Тимошенко свого часу обіцяла запровадити політику реґулювання руху капіталів, що належать найбагатшому 1 % населення України. Чи це станеться, невідомо, але це імовірніше в Україні, яка крокує спільно з ЕС, ніж в Україні, прив’язаній до Путінової імперської Росії, якщо лідери країни, керуючись прикладом польських колеґ, залишать національну валюту, запровадять фіскальні реґулювання і якщо США, МВФ та Світовий банк спишуть усі борги України, як вони зробили це у випадку Польщі.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!