Закордонні ліві, ліберали і Україна: оповідь про подвійні стандарти

Степан Величенко
Березень 2015

За нового уряду ми бачимо, що проросійську частину правлячого 1 % України (Медведчуків, Курченків і Клюєвих) заступає, вперше у модерній українській історії, український національний клас капіталістів (Порошенки і Коломойські). Якщо вони підуть стопами «Lehman Brothers» і Кенета Лея в рамках европейської версії неоліберального капіталізму, такі олігархи закінчать у в’язниці. Це те, чого з ними не сталося після Помаранчевої революції 2004 року, бо вона не спричинила ані змін у правлячому класі, ані буржуазної революції з тими правами і свободами, що їх із нею зазвичай асоціюють. Подобається це нам чи ні, але між капіталізмами є відмінності, що їх іґнорують лише лицеміри і короткозорі. Поза поверненням до статусу-кво, який був доти, буржуазний національний капіталізм, що з’явився внаслідок Майдану 2014 року, становить єдину реалістичну альтернативу для України. Путінове вторгнення може спровокувати міжнародну війну і можливість третьої альтернативи – соціялістичної революції. Радикальні ліві цілком можуть радіти такій перспективі й спробувати її експлуатувати. Але чи це те, чого бажають середньостатистичні українці?

Прокремлівські закордонні ліві та ліберали, засліплені антиамериканськими упередженнями, повторюють і поширюють Путінові капіталістичні, традиціоналістичні, клерикалістські та імперіялістичні офіційні заяви. Нещодавно на церемонії відзначення анексії Криму в березні 2014 року Путін заявив, забувши про євреїв та китайців, що російський народ є найбільш географічно роз’єднаним народом у світі і що Путін сприймає за своє завдання захистити й об’єднати всіх росіян у єдиній державі. Гітлер висловлював подібні бажання щодо діяспорян-німців, і обох анітрохи не турбувало, чи ці народи хотіли, щоб їх «возз’єднували» або «захищали». Як і його царистський попередник, теперішній уряд має у своєму складі главу Російської Православної Церкви – тільки тепер він називається Патріярхом, а не оберпрокуратором. Хоча не всі науковці вважають путінський уряд за фашистський, вони таки розглядають його як правоавторитарний. Для російських лідерів, великий відсоток яких разом з їхнім оберпрокуратором зробив кар’єру поряд із Путіним у КҐБ, українська незалежність є «історичною випадковістю». Для них українці насправді є «малоросами», лояльними до Росії, не надто відмінними від росіян і не пов’язаними з гіпотетичною меншістю екстремістів-націоналістів, схиблених на збоченій ідеї незалежности. Українські громадяни, які хочуть політичної, культурної та економічної незалежности від Росії і вважають, що громадяни країни мають знати й використовувати мову більшости у цій країні, як це є всюди в решті Европи, в тому числі в Росії, є екстремістами, фашистами та нацистами, які бажають пригнобити росіян. Такі погляди, як правило, приписують Алєксандру Дуґіну, хоча в них входять елементи офіційної сталінської ідеології, а їхнє коріння сягає різноманітних правоналаштованих імперських лоялістів-екстремістів початку ХХ століття, яких тоді називали «чорними сотнями».

Повторення офіційних російських урядових заяв, до якого вдаються прокремлівські ліві та ліберали, збіглося в часі з формуванням проросійського антиевросоюзівського альянсу крайніх правих із крайніми лівими в Европейському парламенті – в дусі совєтсько-нацистсько-фашистських договорів 1933 та 1939 років. Обидві ці групи вважають Путіна спасителем України від «західного імперіялізму». Проросійські ліві в ЕС, які уклали союз із крайніми правими ЕС, не запропонували жодного пояснення, чому прокапіталістичні европейські фашисти і неонацисти є гідними союзниками, тоді як прокапіталістичні українські фашисти й неонацисти ними не є. Поряд зі справжніми фашистами, окрім українських, прокремлівські европейські ліві також зляглися з іншою групою союзників Кремля, євангельськими християнами-фундаменталістами. Ніщо з цього не було згадано у «Точці спалаху».

Автори «Точки спалаху» засуджують український «фашизм», що його вони, як і офіційні представники Кремля, не відрізняють від нацизму, і зосереджують свою злість на українських консерваторах, правих і крайньо правих, яких вони не відрізняють одних від одних. Вони іґнорують значно потужнішу реваншистську російську екстремістську правицю в Росії та Україні, яка має на меті заново колонізувати Україну в рамках дуже капіталістичної Російської імперії царистського типу. Ці автори, які заявляють про себе як про лівих і лібералів, мовчать про українське національне питання та українську антиколоніяльну думку. Вони жодним словом не згадують російського колоніялізму, російського імперіялізму, евразіянізму, російського мілітаризму або лінґвістичної/культурної русифікації неросіян. Вони турбуються про росіян, які скаржаться, що необхідність використовувати українську мову в Україні, попри панування російської мови у сфері суспільної комунікації в Україні та урядову підтримку російськомовних медій і шкіл, є «утиском». Водночас вони ні словом не згадують жалісного стану української меншини в Росії, яка має одну україномовну газету, яку фінансує громада, і жодних українських медій, не кажучи вже про якусь урядову підтримку для тамтешньої майже двомільйонної діяспори. Ми не знаходимо у «Точці спалаху» критики таких людей, як Дуґін, Сурков, Ґундяєв або Ґлазьєв – паралелей Вулфовіца, Чейні та Рамсфелда. Жоден автор не піддав розгляду зв’язки з Кремлем і отримання від нього фінансової підтримки, яку мають европейські неонацисти або російські неонацистські групи в Україні. Немає роздумів про те, чому українці після 1929 року перестали асоціювати комунізм із національним визволенням, на відміну від населення країн по всій Азії, Африці та у Західній Европі. Усе це зводиться до лицемірства найгіршого штибу і затуляння очей на страждання мільйонів, які не бажають жити під владою російської версії неоліберально-капіталістичного імперіялізму.

Деякі, як-от Майкл Гадсон, уважають, що Україна мусить залишитися в залежності від Росії, бо вона економічно з нею пов’язана і розрив цих зв’язків призведе до зубожіння. Цей арґумент також використовували російські промисловці, банкіри та лідери «чорних сотень» сто років тому, аби виправдати правління Росії на українських землях. Гадсон і його однодумці, вочевидь, забули, що, позаяк усі імперії та залежні від них території економічно пов’язані одна з одною, то жоден залежний народ будь-де не має відділятися від жодної імперії, а в такому випадку самовизначення, антиколоніялізм і антиімперіялізм не матимуть значення. Однак жодні ліві або ліберали не роблять таких заяв, окрім як у випадку України.

З усією стурбованістю щодо контролю корпорацій над медіями у США та ЕС жоден із авторів «Точки спалаху», зокрема спеціяліст із медій Майкл Паренті, не згадав 148 місця Росії в Індексі свободи преси із загального списку зі 179 країн і того, що станом на літо 2014 року Путінів уряд або закрив, або заткнув рота останнім великим незалежним медіям країни. Вони, схоже, не замислюються про те, що, на відміну від Росії, жоден журналіст у Північній Америці або ЕС, наскільки відомо, ніколи не зазнав нападу і не був убитий озброєною бандою. Політковської в Індексі немає. Сьогодні існують лише три великі незалежні російські англомовні медійні організації, які не дотримуються кремлівської лінії щодо України. Оскільки «Moscow Times» і «Petersburg Times» перебувають в іноземній власності, ліві, слід уважати, іґнорують їх як заплямовані «західні капіталістичні» медії. «Новая газета», слід визнати, мало пише про Україну і станом на вересень 2014 року виходить лише у форматі блоґу.

Паренті або не знає, або йому все одно, що тією мірою, як будь-хто з провідних персонажів офіційних російських рупорів – як-от Дмітрій Цоріонов, Алєксандр Проханов, Сєрґей Курґінян, Марґаріта Сімонян, Дмітрій Кісєльов, Іґорь Осадчий, Євґеній Пріґожин, Марія Купрашевіч, Владімір Соловйов або Аркадій Мамонтов – взагалі колись перетинався з марксизмом або соціялізмом узагалі, то лише в його офіційній совєтсько-сталіністській версії. Його стурбованість щодо «перекосів у бік ментальности Холодної війни у корпоративних медіях» не поширюється на кремлівські перекоси.

До 1991 року, коли іноземні прокремлівські ліві виправдовували свою підтримку СССР та засудження українського антикремлівського національного руху, їм, із марксистського погляду, припадав певний ступінь довіри. Вони визначали соціялізм у термінах однопартійного правління і державної власности. Згідно з цим означенням, Росію, яка тоді була під правлінням партії, що називала себе комуністичною, слід було захищати від її опонентів. Хоча СССР більше не існує, а Росія є імперіялістичною неокапіталістичною країною, ці ліві досі пропонують себе як платформу для офіційної кремлівської урядової пропаґанди. Це передбачає засудження політичних антипутіністів як фашистів.

Русофільство, необізнаність і антиамериканізм пояснюють, чому деякі закордонні ліві та ліберали застосовують до України подвійні стандарти; ніби українці були не гідними самовизначення, як будь-який інший колонізований народ. Автори «Точки спалаху» засуджують українську незалежність і її новий капіталістичний уряд – але не путінський імперіялістичний неоліберально-капіталістичний уряд – як «фашистську хунту» і не вважають неоліберально-капіталістичний російський уряд за імперіялістичний. Нездатні заперечити, що путінський уряд є капіталістичним, вони мовчазно приписують йому «проґресивну» роль, бо він антиамериканський і використав трохи доходів від нафти і газу для фінансування соціяльних програм. Ніхто із цієї групи не замислюється, чи російська версія неоліберального капіталізму не більш руйнівна і здирницька, ніж його европейські або американські варіянти, бо її не упомірнюють сильна ліва опозиція, профспілки, незалежні політичні партії та критики, верховенство закону й узагалі все те, що Маркс уважав «буржуазними правами та свободами» і що утвердилося в Европі в 1789–1914 роках. Прокремлівські ліві, які засуджують претензії правлячого класу США на те, аби мати сферу впливу в Латинській Америці, на підставі принципу самовизначення і антиімперіялізму, попри все це захищають претензії кремлівського правлячого класу на його сферу впливу в Европі.

На завершення слід зазначити, що існують ліві, а також ліберали, які критикують уряд Путіна. Перших можна найкраще описати як співчутливо-нейтральних до українських національних інтересів та Майдану. Вони вписують себе в традицію української досталінської радикальної лівиці (боротьбістів і Української комуністичної партії, яку не слід плутати зі сталінською Комуністичною партією України – російською партією в Україні, а не українською партією) і підтримки, яку Троцький після 1923 року виявляв щодо українських інтересів. Хоча вони розглядають Росію як імперіялістичну силу, вони не трактують росіян в Україні як поселенців-колоністів. Отже, у тому, що вони сьогодні пишуть, відсутні зіставлення з французьким поселенням в Алжирі або протестантським поселенням в Ірландії, де неасимільовані імперсько-лоялістські громади колоністів правили за соціяльну основу для правоекстремістської Таємної Aлжирської організації та Асоціяції оборони Ольстера (OAS UDA UVF) подібно до того, як сьогодні російське поселення в Україні забезпечує основу для російських неонацистів.

Вебсайти «The Fourth International», «Ukraine Socialist Solidarity», «Revolutionary Communist International Tendency» та «Socialist Worker» містять статті, які засуджують не лише українську правицю, яку вони вважають за надто впливову в новому уряді, але й Путіна та озброєних російських неонацистів. Такою є і позиція Партії европейської лівиці. Ці іноземні ліві критикують новий український уряд як неоліберально-капіталістичний, закликають до миру і права українців визначати своє політичне майбутнє самим, незалежно від чи американського, чи російського імперіялізму. Спеціялісти з України матимуть змогу побачити, що будь-яка добірка публікацій про Майдан із цих джерел безмежно краще задовольнить їхню зацікавленість, аніж книжка «Точка спалаху», яку є сенс купувати лише тим, хто цікавиться кремлівською пропаґандою.

 

Читайте в ориґіналі на англомовному сайті «Критики»: Stephen Velychenko. «Ukraine, Leftists, Liberals, and Double-Standards, or, Judging the Choice Between Anglo American Neo Liberal Capitalist Imperialism and Russian Neo Liberal Capitalist Imperialism».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!