Леся Ганжа
Червень 2018

Тут і там: три історії про родичів

Форум

Відкривають форум

Відповідають

На території Донбасу, яку контролює Україна, 38% опитаних зазначили, що мають родичів на окупованій території. На тому боці демаркаційної лінії зв’язки є іще щільнішими: 57% повідомили, що мають родичів і близьких друзів на українській території. Із них 50% спілкуються з ними щодня або декілька разів на тиждень. Такими є дані дослідження «Донбас: дві частини чи єдиний?» Центру Східної Европи та міжнародних студій, опублікованого в травні 2017 року.

Ніна Миколаївна та Олена належать до 38%, а Валентина, Клубніка Андріївна, батьки і чоловік Олени – до 57%.

Історія перша. Сестра

Ніна Миколаївна живе на краю Красногорівки, а її сестра, Валя, на околиці Донецька, на вулиці Зелений гай. Раніше це було двадцять хвилин пішки. Тепер треба об’їжджати через блокпост, подорож із усіма чергами та переїздами може зайняти пів дня.

– Як обстріл, вона мені дзвонить: «Ніна, ти жива?» А я їй: «Валю, а ти?»

Ніна Миколаївна Юрченко – директорка 3-ї школи Красногорівки, єдиної української в місті. У неї в дворі я побачила броньовану буду для собаки.

– Першою вбили кішку. А потім її, – Ніна Миколаївна показує на буду.

У січні 2016 року померла її мама. Не від обстрілу – від старости.

– Собака дуже боялася обстрілів, а мама – ні, – говорить Ніна Миколаївна.

На похорон сестра не приїхала – сильно стріляли. Навіть швидка, яку Ніна Миколаївна викликала, щоб констатувати смерть, не змогла проїхати – її на блокпосту не пропустили через обстріл.

– Може, ви хочете мене про референдум спитати? Так моя мама і слова «референдум» не знала...

Ніна Миколаївна Юрченко, директорка школи №3 в Красногорівці

Ніна Миколаївна залишилася зовсім сама. Іще на початку війни, або, як тут кажуть, «цієї ситуації», вона наполягла, щоб син із невісткою і онуком виїхали в Запорізьку область.

...Ми говоримо з Ніною Миколаївною 17 листопада 2016 року.

За декілька днів до нашої розмови сестрі Валі влучило в дім, як тут кажуть,«прилетіло», і дім згорів. А сьогодні у Валиного чоловіка, Гриші, стався інсульт.

Розповідаючи про це, Ніна Миколаївна пропонує мені макарони по-флотськи. Я відмовляюся. Я намагаюся не їсти тут у людей. Мені здається, що мені віддають щось набагато цінніше, ніж продукти.

Вчора мене, приміром, годували «толчонкою» – так тут називають картопляне пюре з підливкою. Підливка – це м’ясна страва, куди кладуть трохи фаршу, жир, засмажені овочі – моркву, цибулю, перець.

...У Гриші стався інсульт. А швидка не їхала.

– Я їй дзвоню, а вона каже: не можу швидкої дочекатися, вже годину не їде, так піду знову до хлопців, попрошу, щоб вони від себе викликали – може, приїде...

– Це до ополченців?

– Так, – киває Ніна Миколаївна.

Вона каже, що сама теж за потреби звертається до військових – ясно, що не до «тих», а до «цих». І що в неї з багатьма хороші стосунки.

– Серед них багато хороших. І багато хто з них не хоче воювати, – каже Ніна Миколаївна.

Це з її вуст – найбільша похвала.

– Ми, Лесю, тут різних бачили. І серед моїх випускників є всякі – і ті, хто тут воює, і ті, хто там...

Не за гроші, підкреслює Ніна Миколаївна, за ідею.

– Є в мене один хлопчик. Зараз ополченець. Хороший же хлопець. І сім’я в нього гарна. Нічого поганого про цю дитину сказати не можу. Він був скрізь напохваті – усім допомагав. Побачить мене з важкою сумкою – одразу біжить...

– Але ж він українську школу закінчив – ну, що ж таке?

– Мова – це не все... – каже вона.

Але ж і школа – то не тільки мова, могла б заперечити я. Але я більше слухаю.

Недавно, розповідає вона, сидить у школі, раптом чує: «А Ніна...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!