Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого

Якби слід було дібрати епіграф до нової поетичної книжки Катерини Калитко, це були б рядки з її ж вірша: «У пеклі є приголосні, й голосні. // Приголосних, звісно, більше, // Бо в зоні осілості довше горить вогонь». Поліфонія і полярність водночас, позавимірний часопростір і чіткі географічні прив’язки-алюзії — все це формує неповторну стильову манеру авторки. Нове видання містить різножанрові поезії. До віршів вдало підібрано ілюстрації, що їх спеціяльно зробив не-лише-поет Юрій Іздрик. Усі їх виконано у двох кольорах — офірно-червоному і чорному. 

Важко сказати, про що ця поезія: вона не має чіткого тематичного підпорядкування. Зрештою, так можна сказати чи не про всі вірші, подеколи їх навіть важко читати вголос. Думаю, що це збірка про мову. Їй (навіть неважливо кому, невідомо, про кого йдеться) подобаються чоловіки, що приносили у дар мову. Вона готувалася написати не словник, «але мову саму». Вона (інша чи та сама) думає, що відповісти, «якби запитав мене — як повертатися з мирного дня у воєнний стан»… У пасифлори запитують паспорт, квітка до когось говорить. Вірш для авторки є способом пізнати світ: певно, тому у збірці так багато риторичних запитань і загалом панує монологічна манера письма. 

Екзюпері свого часу вклав у вуста Маленького Принца крилату фразу: мова — це джерело непорозуміння. У фокусі героя (героїні) Калитко — проблема (не)порозуміння з іншими. Адже довкілля говорить до людини своєю мовою. «Я боюся, що дощ заговорить знову. Раптом він скаже, що запізно таки буває». «Приходили і питали: звідки ти тут взялася, ти хто?». Що значать звуки й порухи дуплавого дуба чи тієї ж пасифлори? Звідки ці голоси? Стан ліричного героя нагадує мунківський «Крик»: страх під час прогулянки людини, що побачила кривавий захід, язики полум’я над синьо-чорним фіордом, безкінечне голосіння природи. Не менш важливим для розуміння слів є контекст і синтаксис: «Ні, ні, ні! — так рішуче стає із цим твоїм // потрійним “ні” поміж підметом і присудком, що майже вдається їх розділяти». 

Уберегтися від червоної офіри теж допомагає мова. Бо це — зброя: «Ось тобі, жінко, мова, стріляй із неї». Із мови слід виготовляти набої, аби берегти мури власного світу. За що триває ця війна? Скільки? А скільки триватиме ще? У розрізі глобальному — це повсякчасна війна на Життя і на вічну Смерть, яку свого часу оспівував Волт Вітмен. У локальному — можливо, навіть російсько-українська війна, що триває нині. 

Цю передовсім тематичну збіжність віршів Калитко з листям безсмертної трави Вітмена («Листя трави» — поетична збірка Вітмена) завважую не вперше. Обоє поетів перебувають у суб’єктно-об’єктному ставленні до природи. Можливо, це особливий рівень людської емпатії, бо сама природа і є метафорою: «Коли плечима і спинами ламають гілки — струмом б’є у хребет». Водночас ця збіжність не лише тематична. Вітмен, як відомо, став зачинателем верлібру. Нова книжка Калитко, як завважує сама авторка, є її першою за багато років верлібровою збіркою. 

Калитко переклала на поетичну мову цілком кінематографічну істину: у неї прості люди (не герої і не вороги), послуговуючись поетичною мовою Ірини Жиленко, «святкують життя»: кохаються, святкують народження, переїжджають у добудований дім у той час, коли інші «фарширували пиріг землі собою». Ларс фон Трієр довершено оприявнює це ж у «Меланхолії»: перед кожним «кінцем світу» відбувається те саме: «люди п’ють, танцюють, укладають угоди…». 

Словом, це книжка про людину, закуту кордонами мови й географії. А отже, людину здорову, вразливу до війни, до ран і крові. Людину, «консервативно» закорінену у свою землю — «пиріг, нафарширований плоттю та кров’ю». Пиріг, на якому живуть люди Калитко, «обсаджуючи деревами свої сезонні тривоги». А між цих дерев проростає листя трави — як «ієрогліф тотожности» або як «волосся нестяте з могил», чи як «новонароджене малятко рослинне»…