січень 2025 Опубліковано у часописі «Критика», №1–2, 2025 (c. 24–33)
Іди і слухай: фільм Джонатана Ґлейзера «Зона інтересу» (2023)
Розмова Анни Медведовської із Йохананом Петровським-Штерном.
Анна Медведовська. Це був січень чи лютий цього року. Ви, Йоханане, щойно подивилися стрічку і телеграфно написали мені: «Ідіть, дивіться, ви такого ще не бачили!». І потім коротко поділилися першим безпосереднім сприйняттям цієї картини, зауваживши, що спершу взагалі не хотіли, не могли нічого говорити, не мали змоги коментувати побачене. Очевидно, треба було взяти павзу, щоб оговтатися від першого шоку, від цього гострого враження, і почати поволі осмислювати побачене. Що це за ефект і як би Ви описали свій перший досвід зіткнення із «Зоною інтересу»?
Йоханан Петровський-Штерн. Вірю, що я таке сказав, бо ця безпосередня реакція акуратно описує моє перше враження від фільму. Я бачив чимало фільмів про Голокост, — не просто тих, що так чи так пов’язані з темою знищення шести мільйонів євреїв під час Другої світової війни, — мова саме про стрічки про Голокост. Уперше я подивився такий фільм в елітарному Будинку кіна в Торонті в листопаді 1993 року. Це був «Список Шиндлера», який іще не з’явився на екранах кінотеатрів. Його навіть у Голівуді не демонстрували. Пригадую, що й тоді моє перше враження було саме таким: мовчати, уникати слів, усамітнитись. Я не міг нічого говорити, особливо якщо врахувати, що поруч зі мною сидів канадський журналіст Шелдон Кіршнер. Він народився 1946 року в Авшвіці від батьків, які вижили в цьому концтаборі. Після визволення його було перетворено на табір для переміщених осіб. Що я можу сказати у Шелдоновій присутності? Я був не менш приголомшений чи, може, пригнічений, коли побачив «Зону інтересу». Насамперед тому, що фільм побудовано на дихотомії візуального й авдіяльного: того, що бачимо, і того, що чуємо. Коли в тебе вражені обидва органи, які відповідають за слух і зір, залишається мовчання. Я втратив дар слова. Треба було пережити побачене.
Іще й тому, — сподіваюся, ми про це теж поговоримо, — що фільм неймовірно актуальний для кожної людини, яка розуміє, що відбувається, скажімо, в Україні чи в Ізраїлі. Завдяки тому, що програмує режисер, ти є глядачем і перебуваєш на боці візуального, по цей бік табірної стіни, яка відокремлює Авшвіц від усього, що відбувається за його межами. Проте ти підпорядкований перспективі головних героїв фільму і розумієш, що у їхній (і твоїй) реальності не можеш нічого змінити. Нав’язаний глядачеві погляд перетворює тебе на безпосереднього спостерігача, який свідомо відмовився від активної життєвої позиції щодо навколишніх подій. І оце відчуття безсилля, внутрішньої паніки й абсолютного провалля, з якого ти не можеш видряпатися або до когось докричатися, навіть до самого себе; гнітючий стан неможливости змінити реальність прирікає тебе на мовчання. Це моя перша реакція.
А. М. Хочу детальніше зупинитися на засобах, які створюють саме такий потужний ефект емоційного дискомфорту. І можливо, перейти до того, що ми бачимо й чуємо на екрані. До того, як побудовано дихотомію візуального й авдіяльного. Як це все разом працює на ефект виведення глядача з умовної зони комфорту?
Й. П.-Ш. Я радий, щ...
Допоможіть нам дієво, своїм гаманцем, а не лише словами підтримки – передплатіть електронний доступ або друкований часопис сьогодні і насолоджуйтеся найкращою аналітикою та есеїстикою, що пропонує Україна.
❤ Дякуємо!
Якщо ви уже є дійсним передплатником електронного видання, будь ласка,
авторизуйтеся .
Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!