P.S. Виходу

Ездра ніколи не снідав. Не бозна яке збочення, правда? Зазвичай він випивав горнятко теплої води замість чаю, та й по всьому. Якщо нікуди не йшов, за деякий час випивав іще одне. Або навіть два.

Горнятко теплої води. Раніше він суміщав його з ковтком горілки. Чи з двома ковтками, якщо бути відвертим. Якщо вже викладати все начистоту. Тепер – ні. Тепер лише вода. Ціле море води. Бо попереду ще душ, на зміну зимний та гарячий, і аж по тому – прибирання постелі. Змокрілі за ніч подушки (Ездра мав до диспозиції купу подушок – чотири, може, навіть п’ять, – але зовсім маленьких, однією з них, найбільшою, він накривав голову) – на батарею чи на балкон, залежно від сезону. А далі – чисте божевілля: перебути день.

День складається з безлічі рухів: рефлекторного дихання; рефлекторного ж кліпання повіками, коли зображення вимикається на мить, але тільки на мить, niestety; нерефлекторних доторків до різноманітних предметів, тактильна пам’ять про які могла б замінити самі предмети; спритних ідентифікаційних забав зі звуками, що долинають знадвору, телефонної слухавки чи приймача; неодноразових проходжень повз дзеркало в коридорі (звивистий шлях до вбиральні), дзеркало, в котрому якийсь тип, схожий на переможця конкурсу двійників, слухняно висолоплює язика, і Ездра з безапеляційністю народного цілителя вкотре вже ставить вбивчий аналіз: хронічний холецестит.

Перебути день відносно чесно не вдається майже ніколи. Доводиться хитрувати, але це хитрощі малої дитини, розкусити які не складає жодного труду. Що поробиш – такі вже правила гри, не нами вигадані.

Та сьогодні Ездра забув про правила і про воду. Він прокинувся, коли кімнату вже виповнювало світло, прожовкле від запнутих звечора фіранок, і виявив, що лежить головою в інший, ніж звичайно, бік. Навряд чи можливо було перевернутися вночі, отож, мабуть, він ліг отак іще вчора. Це непокоїло і тішило водночас. Була якась несподівана приємність відчувати таку, чорт забирай, багатоваріантність власного життя.

З нової позиції Ездра виразно побачив павутиння на стелі й зрозумів, як повинні б спускатися по ньому елеґантні павуки (ці інтер’єрні альпіністи-інтраверти), прислухаючись до його дихання і пульсацій тепла. Це ж треба – пульсації тепла! – подумати тільки.

Ездра почав згадувати сон, один із багатьох сьогоднішніх. Раніше він навряд чи взявся би за таку ризиковану справу, боячись ранкових компіляцій, викликаних не в останню чергу потоком сонячних фотонів, котрому досить восьми хвилин, аби подолати скількись там мільйонів кілометрів і вперіщити в шибу його вікна, розгублюючи ультрафіолети. Однак тепер уже Ездрі все було під силу.

Власне кажучи, потрібний епізод теж починався з вікон. Вікна ці, металеві й звуконепроникні, повині були б виходити на затоку, якби це не було очевидним топографічним нонсенсом. Принаймні Ездрі хотілося, щоб вони виходили на затоку, бо це налагоджувало би хоч якийсь зв’язок між ними та його, Ездриними, вікнами, крізь які він, оброївшись потужною цейсівською оптикою, міг би підглядати ...