Картографуючи посткомуністичні культури. Росія та Україна в контексті глобалізації

Рейтинг:

Додаткова інформація

У порівняльній історико-теоретичній розвідці професор славістики і ґендерних студій Маямського університету (Огайо, США) історик літератури та кіна, критик і перекладач Віталій Чернецький, залучаючи до обговорення дискусії про постмодернізм, постколоніялізм і посткомунізм, аналізує на матеріялі постсовєтської літератури, а також інших мистецтв (архітектури, живопису, кіна, перформансу тощо) нові явища і тенденції в культурі України та Росії, що постали впродовж останніх десятиріч ХХ – початку XXI століття, картографує їх і ставить у щільний контекст соціокультурних трансформацій. Культурна глобалізація і «другий світ», соц-арт і магічний реалізм, карнавал і гетеротопії, колізії тілесности та сексуальности, ґендерного та національного, жіночого письма та квір-естетики – все це стає об’єктом концептуально проривного дослідження одного з чільних американсько-українських науковців покоління 2000-х.

Жанрові розділи: Історична пам'ять, Геополітика, Глобальні процеси та суспільні зміни, Міждисциплінарні студії, Міжнародні відносини, Східноевропейські студії

Мова: Українська

Про автора

Віталій Чернецький

ЦИТАТИ З ВИДАННЯ

Цілком природно, приклади Росії та України не вичерпують розмаїття численних локалізованих форм постмодерної/постколоніяльної/посткомуністичної культури від Чехії до Монголії, однак сам тільки їхній розмір – дві найнаселеніших слов’янських та постсовєтських нації, – а також надання переваги різним «пост»- дискурсам у своєму національному контексті (постмодернізм у Росії та постколоніялізм в Україні) є арґументами на користь використання саме цих прикладів. Урешті-решт, події Помаранчевої революції листопада–грудня 2004 року, що виштовхнули Україну в центр безпрецедентної міжнародної уваги (а також реакція на ці події з боку панівних еліт Росії та інших посткомуністичних націй), підважили всі сумніви щодо засадничої відмінности шляхів, якими рухалися ці національні культури впродовж останніх років, і утвердили ставлення до них як до двох парадигматичних випадків на постсовєтському просторі.

Культура постмодерну «другого світу» має чималий продуктивний і критичний потенціял; утім, нестабільні й важкі обставини існування й досі породжують небезпеку того, що вона може спорожнити себе до стану очисного надлишку. Врешті-решт, оцінювати довгосяжний ефект парадигматичного зсуву, що відбувся в «другому світі» в останню чверть ХХ століття, буде справою прийдешніх поколінь митців і мислителів. Однак різноманіття і насиченість змін, що їх спричинив цей зсув, свідчить на користь глибокого продуктивного потенціялу його культурних продуктів і глибокого зв’язку з подібними процесами деінде у світі. Іґнорувати «другий світ», вибудовуючи будь-яке бачення сучасної культури, що претендує на глобальне застосування, – означатиме зробити це бачення фатально неповним.

Саме ґендеризований аспект наділяє це зображення особливою силою, пропонуючи сучасне переписування одного з центральних символів українського канону – архетипного Шевченкового образу української нації як покритки, спокушеної, зганьбленої і покинутої жінки, який проходить через усю його творчість.

На світанку ХХІ століття з непослабною силою триває значна трансформація і подальша інтеґрація країн другого світу в глобальні процеси. Відбувається створення «нових душ», попри тривалу похмуру спадщину тоталітаризму/колоніяльного минулого і поточні соціяльно-політичні проблеми. Головне завдання культурної критики в цей динамічний час полягає в тому, щоб залишатися суголосною динаміці їхнього розвитку і вести далі проєкт коґнітивного картографування цього розвитку. Без цього будь-які спроби побудувати світову культурну модель неминуче залишатимуться неповноцінними.