З любов’ю і болем. Спогади про Павла Тичину

Видання спогадів про такого поета, як Павло Тичина, має свою специфіку порівняно з виданням спогадів про наших недавніх сучасників або ж письменників XIX – початку XX століття. Там едиційні підходи засадничо відмінні: перед упорядником на перший план виходять відповідно завдання чи то «первинного нагромадження» матеріялу, чи то його систематизації, текстологічного вивчення та коментування. Проблеми, які постають у зв’язку з виданням спогадів про письменників, віддалених від нас часовою дистанцією в кілька десятиліть, перебувають десь на перетині цих двох підходів. З одного боку, вже встигла (якщо встигла) сформуватися певна мемуарна традиція – звідси потреба зведення, систематизації та селекції наявного матеріялу; з другого боку, корпус мемуарних свідчень іще відкритий, і першочергове завдання упорядника – активно сприяти його поповненню доти, доки зберігається можливість допливу нових текстів. У випадку Тичини розв’язання цих завдань є настільки ж непростим, наскільки спокусливим. Правда, що про жодного українського літератора радянського періоду не надруковано стільки спогадів, як про Тичину. Крім прижиттєвого ювілейного збірника 1961 року, маємо три посмертні збірки (1971, 1976, 1981) та кілька авторських книжок, що більшою або меншою мірою належать до мемуаристики (Станіслава Тельнюка, Юрія Лавріненка, Володимира П’янова). Але правда і те, що значній частині цього масиву текстів притаманна ідеологічна тенденційність, недостовірність, а незрідка й малозмістовність. Усе це зумовлює потребу як у переоцінці й розумній селекції опублікованих свідчень, так і фіксації нових, здатних бодай почасти заповнити наявні лакуни.

Упорядниця нової збірки спогадів про Тичину Марина Павленко від першого завдання (переоцінки й селекції) свідомо відмежувалася, зосередившись головно на другому – кількісному і якісному оновленні текстового масиву. Так з’явилася книжка, яка нічим не повторює жодного з попередніх мемуарних збірників, присвячених поетові. На дві третини вона складається зі спогадів, друкованих по різних виданнях після 1981 року (і в кількох випадках істотно доопрацьованих авторами); серед них до найзмістовніших належать мемуарні нариси Дмитра Головка, Станіслава Зінчука, Михайлини Коцюбинської, Леоніда Новиченка, Володимира П’янова, Дмитра Степовика й Валерія Шевчука. На противагу казенному оптимізмові, який – ніде правди діти – визначав загальну тональність видань 1970–1980-х років (досить згадати їхні назви: «Співець нового світу», «Чуття єдиної родини»), ці спогади написано таки зі справжньою любов’ю і справжнім болем – і вельми симптоматично, що саме містка формула Михайлини Коцюбинської (яка написала до книжки блискучу передмову) дала назву збірці, покликаній відбити сучасне ставлення до Тичини.

Третину книжки становлять досі не друковані спогади – написані на замовлення упорядниці (таких більшість) і збережені в архівах. Цей розділ змістовністю виразно поступається попередньому (щасливий виняток становлять дитячі спогади поетової праонуки Тетяни...