Дантист (Із циклу «Чайні замальовки»)

Місце дії – кабінет американського стоматолога.

Час – липень 2001 року.

Мені болить зуб. І це не дивно. Востаннє я був на прийомі в дантиста ще до Америки. Дев’ять років тому. Знайома лікарка запломбувала тоді мені всі дірки. Я їй відніс кіло кави і блок «Марлборо». З того часу гашу біль піґулками. Лікувати тут зуби за свій рахунок – божевілля. Хіба що твоє страхування це покриває. Моє не покривало. У мене його взагалі не було. Тепер є. Після того, як навесні я влаштувався на цю роботу.

Я зразу ж пішов до дантиста.

Спочатку, кажуть, вам треба до зубного гігієніста. На профілактичне чищення. Такий у них порядок. Там мені зробили рентґен і виявили затемнення під пломбою. Тобто запалення в районі нерва. Спляча інфекція. Є в них такий термін.

До чого тут, кажу, нерв? Нерв мені звідти витягли в попередньому тисячолітті.

Проблема, кажуть, у тому, що зуб може мати кілька нервів. (Або, за їхньою термінологією, корінних каналів.) Щоб припинити абсцес, треба знову туди влізти, розкрити пломбу і все добре вичистити.

– Як, – кажу, – те, що вмерло, може боліти?

– Що?

– Історичний, – кажу, – парадокс.

– Прошу?

– Жарт, – кажу.

– Вам, – кажуть, – до доктора Познера. Нерви – його спеціялізація.

Приходжу. Доктор садовить мене в крісло, вмикає лампи, тисне на кнопки, опускає мене мало не на підлогу. Для годиться питає, звідки я. При слові «Україна» киває головою. Тобто знає, що це і де це.

– Мої батьки, – зізнається він, – теж із Росії.

Я хочу пояснити йому різницю, але не встигаю.

– От, – каже він, – бачили? – І показує мені сьогоднішню «Нью-Йорк Таймс», де на першій сторінці В. В. Путін обнімається з Цзян Цземіном.

– Так, – кажу.

Я лежу пласко. Знизу, крім газети, мені видно тільки край маніпуляційного столика, на якому вилискують свердла, голки, дрилі, накрутки й спіралі.

– Як він вам? – Доктор Познер трясе наді мною газетою. – Ваш П’ютін.

– Ніяк, – кажу.

– Як так?

– Путін – у Росії. А в мене...

– А! – Познер відкидає газету й озброюється чимось гостро-металевим. – Всі вони – головорізи, сталіни...

Він наказує мені розверзти пащеку і, щоб слина не потрапила в канал, за допомогою латекса локалізує місце операції. Мої ясна відчувають тиск і тупий біль, бо доктор, одягнувши на мене фартух і спеціяльні окуляри, бере зуб у металеві лещата. Руки його захищені ґумовими рукавичками. Він мугиче щось схоже на «Дубінушку». Мабуть же ж, згадує історичні кривди, заподіяні його батькам. Для натхнення. Щоби було з чим лізти в мій рот.

Але перш, ніж робити це, він знеболює зуб. Кілька уколів, і все від горла до губів перетворюється на копито.

Познер питає мене, чи давно я тут. Я обережно, щоб не удавитися залізяками, похитую головою.

– Ну й як вам тут?

Я подаю знак, що добре.

– Родина?

Я киваю.

– Й діти є?

Киваю знову.

– Це, – Познер заносить наді мною свою зброю, – єдине, що має значення.

Він вмикає бормашину, розколупує стару пломбу, застромлює в лаз довге жало й зішкрябує зі стінок будівельний матеріял. Час від часу він шпує в канал щось на зразок хлорки....