Володимир Діброва
Березень 2004

Дантист (Із циклу «Чайні замальовки»)

Місце дії – кабінет американського стоматолога.

Час – липень 2001 року.

Мені болить зуб. І це не дивно. Востаннє я був на прийомі в дантиста ще до Америки. Дев’ять років тому. Знайома лікарка запломбувала тоді мені всі дірки. Я їй відніс кіло кави і блок «Марлборо». З того часу гашу біль піґулками. Лікувати тут зуби за свій рахунок – божевілля. Хіба що твоє страхування це покриває. Моє не покривало. У мене його взагалі не було. Тепер є. Після того, як навесні я влаштувався на цю роботу.

Я зразу ж пішов до дантиста.

Спочатку, кажуть, вам треба до зубного гігієніста. На профілактичне чищення. Такий у них порядок. Там мені зробили рентґен і виявили затемнення під пломбою. Тобто запалення в районі нерва. Спляча інфекція. Є в них такий термін.

До чого тут, кажу, нерв? Нерв мені звідти витягли в попередньому тисячолітті.

Проблема, кажуть, у тому, що зуб може мати кілька нервів. (Або, за їхньою термінологією, корінних каналів.) Щоб припинити абсцес, треба знову туди влізти, розкрити пломбу і все добре вичистити.

            – Як, – кажу, – те, що вмерло, може боліти?

            – Що?

            – Історичний, – кажу, – парадокс.

            – Прошу?

            – Жарт, – кажу.

            – Вам, – кажуть, – до доктора Познера. Нерви – його спеціялізація.

Приходжу. Доктор садовить мене в крісло, вмикає лампи, тисне на кнопки, опускає мене мало не на підлогу. Для годиться питає, звідки я. При слові «Україна» киває головою. Тобто знає, що це і де це.

            – Мої батьки, – зізнається він, – теж із Росії.

Я хочу пояснити йому різницю, але не встигаю.

            – От, – каже він, – бачили? – І показує мені сьогоднішню «Нью-Йорк Таймс», де на першій сторінці В. В. Путін обнімається з Цзян Цземіном.

            – Так, – кажу.

Я лежу пласко. Знизу, крім газети, мені видно тільки край маніпуляційного столика, на якому вилискують свердла, голки, дрилі, накрутки й спіралі.

            – Як він вам? – Доктор Познер трясе наді мною газетою. – Ваш П’ютін.

            – Ніяк, – кажу.

            – Як так?

            – Путін – у Росії. А в мене...

            – А! – Познер відкидає газету й озброюється чимось гостро-металевим. – Всі вони – головорізи, сталіни...

Він наказує мені розверзти пащеку і, щоб слина не потрапила в канал, за допомогою латекса локалізує місце операції. Мої ясна відчувають тиск і тупий біль, бо доктор, одягнувши на мене фартух і спеціяльні окуляри, бере зуб у металеві лещата. Руки його захищені ґумовими рукавичками. Він мугиче щось схоже на «Дубінушку». Мабуть же ж, згадує історичні кривди, заподіяні його батькам. Для натхнення. Щоби було з чим лізти в мій рот.

Але перш, ніж робити це, він знеболює зуб. Кілька уколів, і все від горла до губів перетворюється на копито.

Познер питає мене, чи давно я тут. Я обережно, щоб не удавитися залізяками, похитую головою.

            – Ну й як вам тут?

            Я подаю знак, що добре.

            – Родина?

            Я киваю.

            – Й діти є?

Киваю знову.

            – Це, – Познер заносить наді мною свою зброю, – єдине, що має значення.

Він вмикає бормашину, розколупує стару пломбу, застромлює в лаз довге жало й зішкрябує зі стінок будівельний матеріял. Час від часу він шпує в канал щось на зразок хлорки.

В руках у мене трубка, якою він відсмоктує у мене з рота слину та уламки пломби.

 «Дубінушка» перетікає у щось не менш завалдайське. Чи не «Полюшко-полє»?

            – Отак почитаєш в газетах, – зітхає Познер, – що робиться в світі... І як люди скрізь живуть... Е-хе-хе... І розумієш, як нам пощастило... Ви ж мене розумієте?!

Я схвально гарчу, бо, якщо я смикнуся, він мені розпанахає весь язик.

Монолог Познера звернений невідомо до кого. Це навіть не промова, а окремі ледь зв’язані між собою думки. Замість приспіву в несподіваних місцях вигулькує тема Росії.

            – Що це за матеріял? – уриває він свій співо-стогін, – чим вони у вас у Росії пломбують зуби? Невже цемент?.. Так. Цемент! От сучі діти, намертво бетонують.

Далі без будь-яких логічних місточків він розводиться про рабство. Від нього тут, в Америці, вся злочинність. І наркоманія теж. Вчасно не звільнили людей – тепер кусають собі одне місце.

            – Ви ж мене розумієте?

Ваш комунізм – також звідти. З кріпацтва. Дурно нікому ніщо не минає. Ні рабам, ні рабовласникам. Скоро в Америці будуть нові спалахи расизму. Проти азіятів, зокрема – індусів. Бо вони роботящі. Соціяльна мобільність зараз не та, що колись. Набагато нижча. Тому буде гірше. От побачите.

            – Але, – присоромлює він себе, – так не можна казати. Треба радіти. Із будь-якого приводу. Й не забувати, які ми щасливі, що опинилися тут.

Звичайно, думаю я собі, примазався до панівної цивілізації і філософствує. Щоправда, я теж тут, а значить, і я примазався. Але я до всього ставлюся критично.

Познер, не уриваючи потоку свідомости, пірнає у мій розритий зуб. Іще трохи й краплистий піт із його лоба поллється мені в рот.

Познер старається, шурує жалом, мов циклею, і бубонить щось про поганий матеріял. Про те, що все залежить від матеріялу, з якого ми зліплені. Про те, що цемент – дуже безблагодатна субстанція.

Я стогну на знак згоди. Кажи, дядю, що хочеш, тільки не відволікайся. Бо довкола тебе – ніжна субстанція.

Нарешті, доктор сушить зуб, нашвидку пломбує його і знімає маску.

Нерва, пояснює він мені, там уже немає. Але через те, що він все там розкрив і розворушив, організм може почати знову розсмоктувати те, що десь лишилося. Бо все вичистити неможливо. Тому Познер не виключає, що може бути й нарив і висока температура.

            – Дякую.

            – На здоров’я.

Познер каже, що він розуміє мене, бо його батьки колись самі втікли з Росії.

            – Місто Гомель знаєте?

            – Це не в Росії, а в Білорусі.

            – Як?

            – Чорнобиль знаєте?

            – О! Я читав. От уже де бандити!

Йому десь за шістдесят. Мабуть же ж, тут народився. Бо ніякого акценту. Що він може знати про Сталіна? Хіба з родинних переказів. Але це єдине, про що він може розводитися. Чи це тільки зі мною? Може, це для нього терапія? Єдиний спосіб позбутися успадкованої від батьків травми?

В кожному разі, як він і попереджав, того ж дня зуб почав нити. Я задзвонив і домовився про новий візит.

Познер зустрічає мене як давнього приятеля, питає, як справи, як родина, як діти.

            – Об чім журитися! – каже він, не чекаючи відповідей.

            Я показую йому на зуб.

            – Болить?

            – Так.

            – Що ж ви хочете, – підморгує він мені, – якщо там Сталін побував?!

Познер кладе мене в крісло і робить ті самі маніпуляції, що й попереднього разу. І все це супроводжується притлумленим «Танцем маленьких лебедів».

            – А от, до речі, ваш П’ютін...

Німіючою щелепою я пояснюю лікареві, що його Путін мені до лампочки.

            – Чому?

            – Бо ми й свого такого маємо. А Росія для мене – закордон.

            – Як його звати?

            – Кого?

            – Вашого сталіна?.. Ні! Ні! Нічого не кажіть. Я знаю. Зараз я згадаю!..

Під цю розмову він проривається в глибини зубу й вкривається трудовим потом.

            – Качме! – підстрибує раптом він. – Я згадав! Качме! Так?

Я напружую діяфрагму й ричу. Це все, на що я здатний за таких умов.

Задоволений своєю пам’яттю Познер затягає своїх «лебедів» десь «на бєрєґ Катюші».

            – Але ж система та сама, – продовжує він монолог. – Ех-хе-хе... Якими вдячними треба бути за те, що ми тут!..

Кому, хочу я знати, кому? Твоєму Богові Ягве? Чи рідній партії? Разом з її народом... І за що? За те, що я сам домігся всього? Сам! І не завдяки їм, а всупереч.

            – Ви згодні?

            – А-а! – Біль, немов нажахані щукою мальки, шугає на всі боки і поцілює у найвразливіші центри.

            – Де? – Познер спрямовує у розкоп дзеркальце й тицькає гачком у різні місця. – Тут? Тут? Чи тут?

Я нічого не відчуваю.

            – От бачите. То ви надумалися. Від переживань.

Він відкладає дзеркальце і шкребе далі.

            – Вони мені кажуть, – бубонить він, – це – шекспірівські персонажі... Пристрасті та протиріччя... Трагічні постаті... Ой, я вас прошу... Дайте мені спокій! Там Шекспір, я вам кажу, і не ночував... Ще подякуйте, що вони на нас війною не пішли... А могли б... Зате вони на своїх помстилися... Ой-ой-ой... Й скільки це ще триватиме?... Звідки я знаю, скільки?! Як ти їх звідти вичистиш, якщо вони з того самого матеріялу... Ви згодні?

Згодні – не згодні... Ти краще зроби, щоби зуб не нив. А про цих персонажів я не хочу чути. Я для себе цю тему вичерпав. Поставив крапку. Дев’ять років тому. Я – тут, вони – там. Що кому не ясно?!

Від Шекспіра Познер перескакує на сучасну Америку. Американський народ не дозволить втягнути себе у війну. О, ні! Після В’єтнаму? Ніколи! Навіщо? Американцям і так добре живеться. Так, вони часом помиляються. Але то в них від наївности. І від довірливости. Бо вони позитивно наснажені. Тому вони всіх приймають. А ті – навпаки. Тому ці ніколи не зрозуміють тих. А ті – цих. Але щоб воювати?.. Ні.

А хто їх, думаю я собі, цих твоїх позитивно наснажених питатиме? Якщо довкола їхнього острова – океан злиднів і кривд. А що, як хтось із покривджених схоче помститися вам? За що? За те, наприклад, що ви такі позитивні, а він – ні. Бомбу, припустімо, він сюди не завезе... Ну так через комп’ютер діткне вас. А сам не дотумкає, так індусів підкупить. Вони працьовиті. Або твоїх росіян. Тим тільки й треба, щоб їх боялися.

            – Так, – муркоче Познер у маску, – вони інфантильні. Але вони – не діти. Скоріше, підлітки... Е-хе-хе... Що поробиш... Рано чи пізно, а доведеться дорослішати... Тому треба їх учити. М’яко, але весь час... Ви ж мене розумієте?.. Весь час. Але м’яко готувати майбутнє... Хоча як воно буде, я того не уявляю...

Зате я уявляю. Якого-небуть Дімочку, вундеркінда з підвалу. Ось він пробирається в американську урядову мережу і вирубає її. Одним дотиком. І спричиняє повний обвал. Бо Америка звикла до ладу, до комфорту. А тут раптом – банки, крамниці, система енергопостачання, вся їхня інфраструктура бере і гавкається. Й що ми маємо? Черги, паніку, вибухи гніву. І як остання крапля – вся їхня каналізація заливає їхню ж цивілізацію.

Раптом нас із Познером голомшить замурована в стіни сирена. Сходами та коридорами тупотить заскочений медперсонал із пацієнтами.

Що сталося? Пожежа? Вчення? Аварія? Чи випадково спрацювала сиґналізація?

Колеґи зупиняються в дверях, кажуть Познеру, що треба негайно вийти з приміщення, і поспішають на вихід.

            – Як я покину це? – огризається Познер.

Він сопе й не вилазить із мого зуба, аж доки не заліплює його тимчасовою пломбою.

            – Канал я закрив, – заспокоює він мене, – японським пластиком. Він сам розчиниться, якщо колись доведеться розкривати цей зуб.

У коридорі він каже мені, що тепер воно не повинно боліти. Але поручитися він не може.

            – Коли маєш справу з таким матеріялом... Ви ж розумієте...

Я мовчу.

            – Я з вас візьму як за консультацію. Клянуся дітьми, мені не треба ваших грошей! Бо і ви, і я розуміємо, що я не вичистив усе до кінця...

            – То нічого...

            – Але я не стану вас... як це називається?.. Чекайте!.. Я знаю!.. Под-ґав-нять! Так у вас кажуть?

            – То скільки я вам за сьогодні винен?

            – А-а-а... Гуляйте. Я й так вас добре помучив...

Ми виходимо останніми, але сирена й не думає замовкати. Під будинком – не менш як сотня людей. Усі чекають відбою. Хтось палить, хтось читає, але більшість цмулить різне питво з пляшок та паперових стаканчиків. Бо тут довкола – безліч кав’ярень.

Тобто, завдяки цій сирені я заощаджую під тисячу доларів. Але мене тепер інше турбує. Останнім часом я відчуваю один із молочних зубів. А вони таке не лікують. Доведеться видаляти. Всі чотири. Такий у них порядок.

Березень 2002

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!